Одним із найбільших підприємств Коломиї від кінця ХІХ ст. і до 1939 р. була фабрика дахівок акціонерної спілки виробів із глини та піску “С. Гомолякс, В. Віммер і С. Желенський” (згодом “Радзівілл, Віммер і Желенські”). Підприємство розташовувалося на окраїні міста – Косачеві (вул. Зигмунтовська, 11, тепер – М. Кривоноса), і вважається, що засноване воно у 1895 р. Але витоки коломийської фабрики, ведуть нас до польського міста Неполоміце, що неподалік Кракова. Саме тут у ХІХ сторіччі заклав цегельню А. Віммер, представник родини, яка прибула сюди з Відня 1795 р. Його син Владислав, інженер-архітектор, згодом бурмістр Неполоміц, розвинув підприємство до вищезгаданої спілки, яка стала добре знаною з виробництва будівельних матеріалів з глини. Дахівку, виготовлену фабриками цієї спілки, можна було побачити на будівлях у Галичині, Німеччині й навіть у далекій Палестині. Владислав Віммер, залучивши до справи своїх братів, поступово відкрив цегельні ще й у Львові, Кракові, Тарнові.

Організувати аналогічне виробництво в Коломиї, яка славилася багатими покладами чудової глини, він запропонував молодшому братові Антоні. Той прибув до нашого міста наприкінці ХІХ ст. невдовзі після одруження з львів’янкою Броніславою Макаревич. Маючи певний досвід і освіту, Антоні швидко розбудував існуючу примітивну в технічному плані цегельню на Косачеві в потужну парову фабрику, яка згодом стала одним із найсучасніших підприємств цієї галузі в усій Польщі. Промислово-торгівельний довідник за 1913 р. подає, що коломийська фабрика спілки “Радзівілл, Віммер і Желєнські” (центральне бюро у Кракові) мала парову машину потужністю 120 к. с., 1 локомобіль “Вольфа” (30 к. с.) і 250 робітників; виготовляла дахівку, дренажні труби, цеглу тощо. Виробництво дахівок сягало 5 млн. штук щорічно. Згідно зі спогадами доньки Антоні Віммера Ядвіги Гебер, він приймав на роботу здебільшого гуцулів з ближчих сіл, бо вважав їх чудовими робітниками, працьовитими й доброзичливими.

Прибувши до Коломиї, Віммери придбали собі великий будинок на вулиці Чарнецького (тепер – А. Чайковського), розташований на обширній земельній ділянці. Ядвіга до старших років зберегла в пам’яті і цей будинок, і сад, і парк довкола нього: “Був то великий дім, дерев’яний, одноповерховий, щось на зразок давніх маєтків, з великою заскленою верандою, обвитою китайською трояндою. Від тротуару відгороджений металевою сіткою і вузьким квітником. В’їздна брама з металевих прутів між двома мурованими стовпами вела до каштанової алеї. Зліва від алеї був газон з великою клумбою у формі кургана, в центрі якої росла агава. Газон закінчувався пагорбом кількаметрової висоти, порослим зеленню. Всередині пагорба містилася чудова мурована пивниця з поличками, де зберігалася велика кількість вин, виготовлених особисто моїм батьком”. Був там також сад з різноманітними сортами плодових дерев та кущів. Родина займала в будинку п’ять кімнат і кухню, а північну частину з двома кімнатами і ще однією верандою винаймали австрійські (у роки війни – і російські) офіцери, оскільки навпроти була величезна територія, що належала війську, з кінним манежем, казармами, офіцерським казино. У важкі часи, а такі були під час Першої світової війни навіть у одного з найбагатших коломиян, квартиранти ділилися з господарями цукром, чаєм, кавою.

Підприємливий і енергійний Антоні Віммер придбав ще одну парцелю (земельну ділянку) на вул. Чарнецького і, мабуть, у перші роки ХХ ст. вибудував там цегляний дім, який став одним із найкращих у Коломиї (тепер – вул. А. Чайковського, 35). Це була вілла з двома наріжними ризалітами, на одному з яких вилитий з міді напис “Jadwiga” на честь улюбленої донечки. Ще однією окрасою вілли був декор з керамічних плит з сецесійними квітковими мотивами над вікнами головного фасаду. Покрівля виготовлена, звичайно, із різнокольорової дахівки фабрики Віммера, у вигляді гуцульського орнаменту.

Родина все ж і надалі мешкала в дерев’яному будинку, а прекрасну віллу винаймала поважним гостям міста. Зі слів Ядвіги Віммер, декілька разів там квартирував спадкоємець австрійського престолу ерцгерцог Франц Фердинанд Габсбург, коли приїжджав для перевірки військових підрозділів, що дислокувалися в Коломиї. Подейкували, що мав у місті коханку – дуже красиву кельнерку з ресторану вокзалу, але правда це, чи ні – нехай залишиться на совісті пліткарів. Важливіше інше. Ерцгерцог прихильно ставився до українців, мав тісні контакти з українськими політичними колами в Галичині. У близькому оточенні Франца Фердинанда було чимало діячів, які готували проекти рішучих реформ у державі в разі його входження на престол. Є свідчення, що таємним політичним дорадником престолонаслідника був отець Тит Войнаровський, багатолітній парох сіл на Коломийщині, депутат віденського парламенту від Української національно-демократичної партії (1907—1911).

Після ерцгерцога у віллі мешкав барон Шмідтбург – теж якась важлива особа в Австро-Угорщині – з сім’єю. В часі війни квартирували у віллі румунські та російські офіцери, а в казармах малі Віммери бачили черкесів, донських козаків і навіть декількох китайців.

Та невдовзі у віллі таки поселилася родина її власника. Сталося це після трагічних подій останніх днів російської окупації, коли Коломия опинилася на шляху втікаючих “москалів”- мародерів, які грабували, а то й палили все на своєму шляху. Завбачливий Антоні все золото, срібло й інші цінні речі закопав у саду під кущем агрусу. Грабіжники не заставили себе довго чекати – серпневого дня вдерлися в мирну оселю Віммерів і декілька годин нишпорили повсюди. Погрожуючи зброєю, змусили господаря відкрити сейф і віддати їм гроші, призначені на зарплатню робітникам, забирали все, що потрапляло в руки. Добралися й до пивниці, де зберігалися пляшки та бутлі викоханого Віммером вина – напилися до нестями, а те, що вже не змогли випити – порозбивали. Відтак, наказавши господарям забиратися геть, облили будинок нафтою й підпалили. Дерев’яна споруда миттю спалахнула й згоріла дощенту.

Віммери на якийсь час знайшли прихисток у родича Стефана Стензля, власника аптеки біля ратуші. Коли ж виявилося, що військове командування, яке квартирувало у віллі “Jadwiga”, теж втекло, то Віммери оселилися там.

Хоч після війни справи на фабриці йшли непогано, Антоні з родиною уже в 1922 р. покинув Коломию, залишивши підприємство на своїх представників (у 1939 р. керівником був Алойзи Соболь), під управою яких фабрика з успіхом працювала до приходу “перших совітів”. Згідно з описом, поданим мешканцем Косачева Євгеном Дмитрівим, у 1930-х роках цегельня Віммера займала велику територію, площею декілька десятків гектарів, на якій містилися виробничі споруди, сушарки та печі для випалювання. Ближче до вул. Зигмунтовської (тепер – М. Кривоноса) розташовувалася адміністративна будівля й декілька житлових для керівництва. Глину видобували спочатку на території фабрики, де згодом виник став (близько 30 х 500 м), а в середині 1930-х рр. – біля потоку Косачівка. Для транспортування цієї глини від копальні до фабрики було навіть прокладено колію, яка перетинала вулицю Косачівську. Про успішне функціонування цегельні та високу якість продукції свідчать не лише спогади Є. Дмитріва, а також численні реклами й статті в коломийських газетах, а в довіднику на 1929 рік фігурує навіть ще одне підприємство спілки “Радзівілл, Віммер і Желенські” – у с. Королівці.

А. Віммер переїхав з Коломиї до м. Бидгоща (Польща) з метою заснування там виробництва цегли і дахівок. Тож вілла на вул. Чарнецького перейшла в інші руки – Антоні продав її якомусь Крісові. Про це читаємо в часописі “Nowa Gazeta Kołomyjska” за 13 травня 1922 р. А в довіднику “Adresy Miasta Bydgoszczy na rok 1925” знаходимо інформацію, що Антоні Віммер, директор фабрики, мешкав у цьому місті за адресою вул. Квіткова, 14, а цегельня розташовувалася на цій же вулиці в будівлі під номером 11.

Отже, близько 25 років проживаючи в Коломиї, цей польський підприємець налагодив виробництво цегли й дахівки на високому рівні, збудував прекрасну віллу, а також був членом правління кредитного товариства (1906), суддею з титулом цісарського радника (1908 – 1910), працівником дирекції Каси ощадності (1910 – принаймні до 1914) – тож таки зробив чималий внесок у розвиток міста. У 1930-х роках навіть вулицю поблизу фабрики (тепер – П. Мирного) назвали його іменем.

Помер Антоні Віммер 1940 року на 80 році життя, ймовірно, у Бидгощі.

Що ж до його спадкоємців, то бачимо, що Антоні не щастило з дітьми: із п’яти його синів від першого шлюбу до старших років дожив лише один Маріан, двоє померли у дитячому віці, інші два – дуже молодими. У 1910 р. Віммери втратили донечку Софію, якій було лише 3 роки. При народженні Ядвіги у 1911 р. покинула цей світ і дружина Броніслава. З другою, молодшою на двадцять років, дружиною Ольгою Рукгабер (1883 – 1959) А. Віммер мав сина, який помер одразу після пологів, і двох доньок – Броніславу (1916 р. н.) та Єву (1918 р. н.). А 1926 р. уже в Бидгощі у подружжя народився ще й син Ян Антоні.

Талановитою і успішною людиною став Маріан Бернард Віммер, народжений у Коломиї 13 квітня 1897 р. Навчався у Львові на архітектурному факультеті політехніки, в консерваторії (клас фортепіано) та на відділі рисунку й живопису художнього інституту. М. Віммер запроектував понад двадцять будівель в Закопаному (Польща), у цьому ж місті був директором Державної школи деревного промислу (1936-1949, з перервою під час війни), організатором і директором відділу архітектури інтер’єру в художньому інституті у Львові (1940 – 1944), заснував Вищу кіношколу в Лодзі (1947), перший відділ кінематографії, який готував кінооператорів, підніс професію оператора до рівня художника, був засновником відділу архітектури в Державній школі художнього мистецтва в Лодзі. Помер 21 вересня 1970 року.

Наймолодший син коломийського підприємця Ян Антоні Віммер – знаний у Польщі історик, професор Військового історичного університету Варшави.

А будинок на вулиці Чарнецького слугував уже іншим господарям, спочатку Крісові (можливо, власникові пункту обміну валют Зигмунтові Кріссу), а наприкінці 1930-х років, згідно зі спогадами сусідів, там не мешкав ніхто.

Змінилося наше місто з тих часів, коли коломийські будинки покривали дахівкою з фабрики Віммера, змінила свій вигляд і вілла “Jadwiga ”, колись одна з найкрасивіших у Коломиї. Чи впізнав би її сам Антоні?! А ви як думаєте?