Додому Новини Суспільство “Я пішов на війну, щоб не спитися від почуття сорому”, – уродженець...

“Я пішов на війну, щоб не спитися від почуття сорому”, – уродженець Коломийщини Юрко Вовкогон

0
Поділитися

Юрко Вовкогон – уродженець Печеніжина, що на Коломийщині, а нині – львів’янин, учасник АТО, який пішов на фронт добровольцем, прес-секретар Мистецького об’єднання “Дзиґа” і поет.

“Як це не дивно, це був час психологічного комфорту”

– Почнемо незвично, з поезії.

Наче на тім світі дримбають мольфари.
На всі штири боки – лиш земля довкола.
Від грудної клітки серце відірвалось,
полетіло птахом понад мінним полем.

А за горизонтом родиться світанок.
Хоч в душі ще темно. Геть за небокраєм
Рветься неба чорне дрантя, кров’яніють рани,
Чи дитина плаче, чи лихий сміється…

Боже, якщо є ти, дай скоріше вмерти.
І щоб потім очі круки не клювали.
Так нелегко жити для легкої смерті.
Чуєш? На тім світі дримбають мольфари

– Отож, Юрку, якось ти сказав, що “війна – це особливо небезпечне виробництво національної ідеї”. Як кожен поет, говориш метафорами. Але… Якою є ця війна для людини, що потрапила до шанцю з міського середовища?

– Різноманітною, зважаючи на те, хто де був. Може бути водночас і захоплюючою, і абсурдною, і – страшною… Війна – це дуже спресоване, дуже загострене життя. Звичайне життя, помножене на сто, а, може, й на тисячу, – кому як.

Я, між іншим, був готовим до неї, і уявляв, що вона – не настільки пафосна, як виглядає у фільмах та новинах. З’ясувалося, що на фронті основне, з чим воюєш – з безнадією. Десь так… Не з москалями чи сєпарами, бо щодо них там немає навіть особливої агресії (бо яка агресія щодо зомбі чи “колорадів”?). Зло бере на наших керівників, на їхню байдужість і намагання нажитися на цій війні.

– Попри таке емоційне сприйняття, гадаю, кожен, хто воює на Сході, по-особливому відчуває усі негаразди і вивихи системи. Принаймні, так кажуть. Кажуть ще, що ветерани, учасники АТО стануть гробарями системи, бо вміють поводитися зі зброєю і повернулися звідти “без гальм”. Наскільки це є правдою?

– Я думаю, що це правда, і таке обов’язково станеться. Але сподівання, як завжди, дуже перебільшені, щось на кшталт “заграніца нам поможет”. Хлопці, які повернулися з війни, хочуть жити. Вони, перш за все, хочуть відпочити. І якщо відбудуться якісь глобальні зміни в державі, ну, для прикладу, ще одна революція, тоді так – чинник ветеранів спрацює. Але особливо покладатися на це, як на мене, смішно. Просто суспільство такими надіями намагається перекласти частину своєї відповідальності на месію, цього разу, в однострої. Мовляв, хтось для нас Україну зробить, а ми просто почекаємо. Це неправильно з боку суспільства. Але те, що зараз багато чоловіків усвідомили себе чоловіками і відчули чоловічу відповідальність за цей народ, – це принаймні гарантія того, що вже не так паскудитимуть у під’їзді, бо буде кому дати поза вуха збитошнику.

З іншого боку, не всі, хто був на фронті чи каже, що був, є лицарськими і високоморальними людьми. Хоча потрібно створювати таку легенду. Для очищення суспільства і, зрештою, для цих хлопців, щоб вони геть не пустилися берега. Бо якраз завдяки аеропорту, завдяки тим, кого ми називаємо «кіборгами», спільнота зрозуміла, що ми не тільки лузери, що ми вміємо перемагати, що спадщина козаків, скажімо, не пропала.

– Чи був на фронті епізод, який врізався у твою пам’ять назавжди, чи є речі, які тобі сняться досі?

– Звичайно, є багато таких епізодів. Але, можливо, через мій характер, згадую переважно веселі речі, бо, як казав один мій товариш, “це був найвеселіший час у моєму житті, дай, Боже, щоб він не повторювався”.

Як це не дивно, це був час психологічного комфорту, бо довкола тебе були побратими, і ти спокійно почував себе у цій компанії. Хоча деколи було страшно…

…Якраз ми їдемо у Піски, – мій перший виїзд на фронт, – нас обстрілюють мінами, “повний капець газу” в машині, десь під 140, і тут командиру стало скучно і він на повну потужність включає пісню “А сорочка мамина біла-біла…”. Таке абсурдне поєднання небезпеки і веселощів. Коли «Гради» летять, коли з побратимами під кулями їж тушонку. Це романтика, але 90% перебування там – це робота. Щось середнє між життям у гуртожитку, заробітками у Чехії і війною, яку показували у совєтських фільмах. Отака мішанина емоцій. Естетично ця війна виглядає як Вторая міровая з Фейсбуком. Таке воно, смішне трохи… Карикатура на війну. Але така хлопська робота. Гній кидати – теж хлопська робота…

“Насправді я пішов на війну, щоб не спитися від почуття сорому”

Короткий конспект від Юрка Вовкогона

Частини людини липкі від крові.
Вислизають з рук, викликають огиду.
Ще вчора вони були тобою,
Казали: “Фігня то всьо, дай закурити…»

Жалілись на холод, на дощ, на «Гради»,
На те, що війну цю злили бариги,
Що вдома з боргами не мож дати ради,
Що танки не йдуть, бо прийшла відлига.

Частини людини лежать на землі.
Їх оминають навіть собаки”
З ефірів зникають старі позивні.
І кілька стволів можна списати…

– Юрку, проблема війни і мистецтва. В мирній ситуації ти був куратором мистецьких проектів, прес-секретарем “Дзиги”, писав вірші. Зрештою, поезію ти не полишав і на війні. Як поєднуються ці непоєднувані речі, бо ще давні казали, що “коли говорять гармати – музи мовчать”?

– Та ні, навпаки, там загострюється любов до життя. Навіть у хлопців, які були далекими від літератури, з’являється натхнення, естетичні речі. Це – природно, у Першу, Другу світові війни поезія і фронт також пов’язувалися нерозривно. А після воєн, після великого напруження у кожного з нас народжується щось нове у світосприйнятті. Єдина проблема у тому, щоб справді щирі речі не втонули у лавині фальшивого патріотичного флуду на кшталт “афганскіх пєсєн”, щоб вони не перетворилися на новий шансон. Вже зараз є багато відверто замовних речей, в яких люди, які геть не тямлять у тому, що насправді відбувається, мавпують творчість попередників, правда, часів минулих воєн.

– Знаю, що серед молоді під час війни, принаймні, – з її початком, – особливо популярним був Ремарк. Але ж у літературі чимало інших “співців війни”. Що ти читав там і на чому ґрунтувався твій вибір?

– Шевченка читав… Бо що ще можна читати на війні за Україну? У Пісках, наприклад, коли я там був, було трішки більше часу, і там було також багато літератури. І ми там організували акцію до 201 року з дня народження Шевченка. Вирішили трохи повоювати, а трохи почитати вірші. Треба було “Кобзарів”, аби роздати хлопцям. На все село знайшли три “Кобзарі”. Але тим не менш, наша затія вдалася.

– Своє рішення піти добровольцем ти пояснив, зокрема, тим, що пізніше хочеш мати відповіді на незручні запитання дітей: що ти робив у цей час? Для когось цей аргумент виглядає надто патетичним…

– Ну, бо це я набрехав (сміється). Насправді я пішов з корисливих мотивів (сміється). Щоб не спитися від почуття сорому.

“Причина війни у тому, що українці досі є “нєдодєланимі рускімі”

Короткий конспект від Юрка Вовкогона

Ми бігли так швидко, що зупинявся час.
І було чутно, як в тиші рвуться серця за мить до влучання.
Кулі летіли крізь нас,
і крапали соки із дерев, оскільки настала весна.

Ми вгризалися в землю, мовби просились назад,
Де бій, як падіння, а біль, наче розпад на бризки.
Ми міняли історію, міни міняли ландшафт.
І птахи кружляли у небі, не знаючи, де їм сісти.

Залізо зі свистом впивалось у плоть.
Тіла викладали химерні малюнки на полі.
А зверху на нас уперше дивився Господь.
І особисто коригував наші долі.

– Юрку, поета, культуртрегера, зрештою піарника мистецтва якось незвично запитувати про “червоні лінії”, які він не перетне за жодних обставин. Тим паче, у того, хто побував на війні, де ці межі є релятивними. І все ж чи є такі для тебе сьогодні?

– Я не зовсім поет, чесно кажучи… Я пишу для власного задоволення і для того, щоб повипендрюватися перед друзями (сміється). Я ніколи не називав себе поетом. А стосовно “червоних ліній”… Мені видається, що не можна кривдити дітей, не можна ґвалтувати жінок. Усе решта, – з корекцією на ситуацію. Це якщо так примітивно. Але я, напевно, не вибачив би собі підлості чи зла. Але… Це ж смішно моделювати себе у таких ситуаціях, наскільки себе очорнювати, щоб потім розповідати: “А я б цього не зробив, і цього…” (сміється).

– Мушу запитати тебе про твоє ставлення до цього українського “карнавалу” – війни і гульбища одночасно. Віктор Неборак вважає, що кожен карнавал завершується кров’ю. А ти?

– Залежить, що називати “гульбаном”. Хлопці ж там якраз і стоять, і вмирають для того, щоб тут люди могли жити нормально. Єдине, що мене справді бісить, це російський примітивний шансон. Дивишся на водія у маршрутці або на вуйка, який слухає цю тупу москальську попсу, і усвідомлюєш таку річ. Вони ж не розуміють, що це якраз і є причиною цієї війни. Що насправді причина війни – не Путін і не Майдан. Причина у тому, що українці так і не змогли подолати своє культурне рабство. Причина у тому, що українці досі залишаються бракованими “рускімі”, “нєдодєланимі рускімі”. Що так себе усвідомлюють. Окупанти прийшли сюди, а не у Польщу чи Литву, тому що тут для них були відчинені двері, що тут легко було щось забрати. А легко тому, що народ себе далі усвідомлює “рускімі” другого сорту. Можливо, собі того відверто не кажучи…

Причина війни – у культурній поразці.

– І про мрії. Якою є мрія Юрка Вовкогона?

– У мене звичайна мрія, про яку українці марять уже сотнями років. Про те, щоб Україна була приблизно такою, якою її уявляв Шевченко, щоб у нас було менше бидла, а більше розумних людей, які разом жили б, як люди, і бодай іноді замислюються над тим, для чого вони живуть, розуміють, що життя – це не просто наїстися шашликів і напитися горілки. Ось про таке я мрію…

Ігор Гулик для для IA ZIK.

Читайте також: Печеніжин, mon amour, — Юрко Вовкогон про рідне селище та його веселих мешканців.