Про історію села Слобода, особливо повоєнний період, може довго балакати колишній війт 82-річний Іван Остап’юк. Цей худорлявий ерудований чоловік здобув солідну радянську освіту – юрфак Львівського університету й вища партійна школа – університет марксизму-ленінізму. При ньому й за його участі Слобода розбудовувалася.

А ще раніше – так зо 200 років назад – Слобода перетворилася на велике робітниче поселення, відколи тут почався нафтопромисел, другий за величиною в Європі після Борислава.

У Слободі ніколи не було панщини, але чоловіки мусили почергово вартувати на горі Замок. А жінки собі дітей народжували.

“Після війни, у 1945 році, наше село було переповнене вдовами, – згадує Іван Остап’юк, – чоловіків залишилося обмаль, – одні загинули в радянській армії, інші загинули в УПА. Мої два двоюрідні брати також були в партизанці. Дивом уникнули репресії. Після війни жити стало особливо тривожно, часто навідувалися нічні гості – то енкаведисти, то наші партизани. Лісові хлопці приходили смертельно виснажені, просили щось попоїсти. Пам’ятаю, у 1947 році в клубі крутили двосерійний фільм “Падіння Берліна” й усіх селян туди зігнали. Тоді хтось клуб підпалив… Треба було те підпілля лишати, бо відпав усілякий сенс. Постраждали родини підпільників – 12 сімей москалі вивезли на Сибір, щоправда, майже всі повернулися”.

– Колись Слобода була присілком Рунґурів, – пояснює староста села Роман Боянчук. – Тепер Слобода хоч і не присілок, але, фактично, кінець автошляхового сполучення. Далі ще можна їхати на Березів, та краще пожаліти своє авто й вертати назад…. Та й з Печеніжина до Слободи дорога не ліпша…

ПРО  ВЕСІЛЛЯ

Факт, що велике гарне весілля – то найзначиміша для села подія. І не лише для Слободи. На весільну тему сільські дівчата й молодиці можуть говорити безкінечно. Весілля – це, можливо, єдина тема, де думки молодих і старих переважно сходяться.

Симпатична щебетуха Руслана Кузенко розповіла нам, як вона віддавалася, як ішла до шлюбу. Так-от, у п’ятницю молодий ішов до молодої просити її гостей на весілля, а молода йшла до гостей молодого на весілля просити. Весілля справляли окремо у нареченої й нареченого. У п’ятницю набувалася молодь. А вже в суботу йшли на забаву статечні газди. Пізно в неділю молода зі своїми найвитривалішими гістьми відправлялася до жениха. “Десь о другій ночі з мене зняли фату, я вбралася у вишиту сорочку і нарешті дала собі волю – танцювала й веселилася до кінця весільної забави…”. Але на тому не кінець. У понеділок усіх бажаючих чекає “повесільне”.

Цимбаліст Микола Михайлюк грає по весіллях 11 років. Трохи працював у музичній школі, але облишив. Весільними музиками були його дід і стрий. Розповідає, що особливістю весільних набутків у Слободі є танець «Аркан». Восьмеро чоловіків стають до танцю і зо дві години без перерви метляють ногами й присідають. Хто не витримує, сідає собі на лавку. Але то трохи встидно, – значить, слабак. У селі піджартовують, що хто з хлопів не вміє танцювати «Аркана», то ризикує навіть по шиї дістати.

Староста повіз нас показати “співочу перлинку Слободи”. Нею виявилася дев’ятикласниця Вікторія Жолоб. Дівчина грає на бандурі й співає якимось таким м’яким “шовковим” голосом, що аж мурашки по тілі. Складає також пісні на власні слова. Віка сіла на табуретку на моріжку перед хатою, взяла на коліна бандуру. На подвір’я повиходила з хати вся сім’я. Але дівчина веліла їм піти “аж за той паркан”, бо, мовляв, соромиться…

Відвідали журналісти “Дзеркала” майстриню вишиванок Галину Ровенчук. Жінка робить мережки до вишитих сорочок. Каже, вишила десь до сотні. Продає сорочки на ринку, здає до магазину “Вишиванка” в Коломиї. Вишиває на лавсані, на шовку. На натуральному матеріалі – льоні – не вишиває, сільські люди більше люблять, аби сорочка була “біленька, тоненька, гладонька й блищала”. То міські мешканці надають перевагу натуральному полотну – жовтуватому, грубому й непрасованому.

ПРО  КУЗНЮ  ВУЙКА  ВАСИЛЯ

На узбіччі вулиці стоїть стара кузня. Попри кузню не рекомендують їхати ровером чи йти босоніж – дорога вимощена поржавілими цвяхами, легко можна проколотися. Взимку подорожні сюди частенько заходять погрітися й потеревенити з ковалем Василем Олексішиним. Чоловікові незабаром стукне вісімдесятка, він має міцні руки, але хворі ноги: протягом 60 років, відколи займається своїм ремеслом, часто колінкував біля кінських копит, як у тепло, так і в студінь, тому застудив ноги. Останніми роками поменшало роботи, бо поменшало в селах коней, у самій Слободі їх є п’ятнадцять. Раз на три місяці доброму їздовому коневі підкови треба міняти, – пояснює коваль. Приводять до вуйка Василя коней з Березовів, з Рунґурів, з Марківки, приносять старі стерті підкови, аби зняти з них мірки й виготовити нові.

“На літо кується одна підкова, а на зиму інакша – така, аби до неї не прилипав сніг. Зле, що тепер нема доброго желіза, гнеться під руками, як пластилін. А ще мусить бути добра грань – з бука, з грушки-дички… Не знаю, кому своє ковальство передам. Маю трьох синів, але вони не хочуть цим ділом займатися…”.

Дитячий табір “Прикарпатські зорі” – візитівка Слободи, і то віддавна. Це єдиний дитячий табір на Коломийщині. Розмовляємо з директоркою Марією Прокопів.

– За цей літній сезон у нас відпочило 320 дітей, не так уже й багато. Відпочивали діти з Київщини, з Уманя, з Черкащини, Львівщини, Тернопільщини і з Коломийщини. Возимо дітей на екскурсії, водимо в кількаденні походи горами, під вечір – дискотека… Взагалі-то наприкінці 70-х ця споруда будувалася під дідорню. Але мій чоловік Василь відвоював будівлю й пристосував її під дитячий табір, він же й був незмінним директором табору всі ці роки, аж доки раптово не помер.

Староста повіз нас до молодого завзятого чоловіка Михайла Гаврилюка. Михайло посадив на своєму городі 350 кущів смородини добірних сортів. Сподівається, що наступного року на лише сам ласуватиме смородиною, а й збуватиме ці ягоди – можливо, у Печеніжині на майбутньому ягідно-переробному підприємстві або ще десь. Час покаже. А наразі кущі потребують догляду.

Поважають у селі старосту, користуються його послугами не лише як адміністративного начальника, а й як ветеринара. До нашого візиту староста зібрав співаючих голосистих жіночок. Тож журналісти “Дзеркала” по повній наслухалися різних співанок і весільних ладканок.

“Чимало робіт у селі робимо толокою. Але жодною толокою дорогу не відремонтуєш, тут необхідні значні кошти. Ми давно б уже запустили в Слободі зелений туризм, наше село для цього підходить ідеально, – мовить Роман Боянчук, – та хто захоче розбивати свою машину по нашій дорозі? Багато добрих справ для потреб села робить коломийський підприємець Роман Бортейчук, він побудував у нас санаторій, опікувався вояками АТО, коли потрібно чимось підсобити, завжди підставляє плече. Щодо “золотої жили” села – видобутку нафти, то наразі все стоїть. Нафтовидобувна компанія “Дельта” якось пробувала щось у нас запускати, проте нічого їй не вийшло. Шкода, бо обстеження показали, що в Слободі є глибинні поклади нафти, які тягнуться аж до Румунії. За Польщі тут діяли санаторії. Панянки з Коломиї разом зі своїми кавалєрами приїжджали сюди на відпочинок. І я впевнений, що не сьогодні-завтра Слобода поверне собі статус промислової й туристичної зони”.

Андрій МАЛАЩУК

Фото: Андрій КАНЯ

Відео: Ярослав КОНИК