
Пані Марія не зводить закоханого погляду з чоловіка, шанобливо звертається до нього на "ви "Коли я запитав Марію, за що вона мене полюбила, то вона відповіла: "За те, що ти не куриш", – сміється пан Олексій.
"Якби не любила, то би не розписалася з вами. Тепер в паспорті я вже не Піцик, а Лелик", – ніяковіє жінка.
– Олексій спочатку приходив до моєї кімнати і приносив мені воду. Я пересуваюся на інвалідному візку, тому не могла сама піти за нею. Потім дав гроші на ліки. Я подивилася, що він дуже добрий чоловік. А ще він мені сподобався, що не курить. У молодості мені подобався один учитель, але він курив, то я його не схотіла. Я сама з Южинця 1935 року народження. Ще молода проти Олексія, бо він старший на шість років (сміється, – авт.). Маю в селі дві хати. Може, повернемося туди. Моя мама була вчителькою німецької мови, а тато – військовим. Я працювала вихователькою в дитсадку. Ніколи не була одружена, дітей не маю. Три роки тому мене взяли до центру.
– Марія сподобалася мені з першого разу, як тільки її побачив. Вона спокійна, не до сварки, поспівчуває. Вміє все робити: вишиває, в’яже, шиє на машинці. Роботящу жінку собі взяв, – чоловік з любов’ю дивиться на дружину.
– Я з Яблуниці Путильського району. У нас було дев’ятеро дітей. Тяжко жили, часто шматка хліба в хаті не було. Я рубав ліс і сплавляв його по річці – аж підірвався. А потім оженився і переїхав жити до Кіцманя. Моя дружина Аничка померла десять років тому, хату переписала на свого сина. Спільних дітей у нас не було. Так я опинився в центрі. Але нам тут дуже добре: годують, миють, лікують. А директорка Валентина Іванівна – ніби рідна донька опікується нами. Ще й бабку мені виписала (сміється – авт.). Я думав, що ми просто підемо і розпишемося. А нам таке файне весілля справили. Багато людей було. Музика грала, співали, були і короваї, і торти. Ми йшли червоною доріжкою, Марію покрили великою хусткою-павункою.
