"Ваше місто писанкове, а наше – соляне", –каже вчителька з Донеччини Наталя Тищук, яка взяла зі своєю родиною участь у церемонії нагородження учасників конкурсу малюнків до Великодня. Свято, організоване два тижні тому благодійним фондом "Покуття", надовго запам’ятається майже двом тисячам учасників цього масштабного конкурсу. З’їхалися вони до Коломиї з різних областей нашої Батьківщини, як і з західних, так і зі східних. Найсхіднішим пунктом на географічній мапі, звідки прибули два малолітні художники, Ганнуся і Марко Тищуки, було містечко Соледар на Донеччині. Їхня мати, Наталя Олександрівна, як пригадують, мабуть, учасники свята, виступила на коломийському стадіоні з подячним словом за запрошення взяти участь у церемонії нагородження і навіть подарувала засновникові фонду, народному депутатові Андрієві Іванчуку незвичний презент – соляну писанку. – Чому писанка саме з солі? – поцікавився після виступу пані Наталі кореспондент "Дзеркала". – Тому що ми з такого краю, соляного, – усміхається. – Думали-думали, що б такого повезти з міста Соледара до писанкової Коломиї на згадку, і зупинилися на писанці з солі. Кращого символу єднання наших міст навряд чи й вигадаєш. – Розкажіть, будь ласка, трохи про своє місто. Війна в ньому відчутна? – Соледар розташований на підконтрольній Україні території, 2014-ого, коли це все почалося, ситуація була тривожна, місто трохи постраждало. Нині в нас розміщено т. зв. спільний центр урегулювання конфлікту, а до обстрілів люди вже звикли. Чути їх, обстріли, здалеку, зі Світлодарської дуги, це кілометрів двадцять від міста. Приємного, звісно, мало, коли чуєш канонаду, та доводиться миритися з цим і надіятися на краще. – А ви самі хто за професією, пані Наталю, що доволі вільно розмовляєте по-українськи? – Я вчителька української мови і літератури в тамтешній школі. Школа наша була і є українськомовною, а місто змінило свою назву з незвичного для вимови Карло-Лібкнехтівська на Соледар ще 1991-ого, з проголошенням незалежності. Отож ми ще тоді, так би мовити, декомунізувалися. – А можна сказати, що Соледар українізовується? – Російську в нас чути все ж частіше, ніж українську, по-українськи балакають здебільшого люди старшого віку. Хоча й молодь не цурається рідної мови. Знаю випадки, коли люди принципово переходять у спілкуванні на українську, що похвально. Оскільки моя співрозмовниця часто вимушена була відволікатися від інтерв’ю, а потім мала ознайомлювальні подорожі Карпатами, наша перервана розмова відновилася кілька днів тому, вже телефонічно, коли родина Тищуків повернулася додому. – Які враження від нашого краю, пані Наталю? – спитав я. – Чудові. Ми побували в музеях, відвідали Печеніжинську ОТГ, Яремче, Буковель… Чотири дні перебування на Прикарпатті промайнули, мов один святковий день. Не можу не подякувати за сприяння благодійному фондові "Покуття", який подбав про наш приїзд і проживання в готелі, міському голові Ігореві Слюзару, усім вашим гарним, мирним людям. Мрію, що на другий раз приїдемо до Коломиї ще більшою компанією, візьмемо з собою наших школярів. А на пам’ять про наш візит залишимо у прекрасному музеї писанки ще одну незвичну писанку, виготовлену з кристаликів солі. Дай Боже, щоб наші мрії здійснилися! Степан Радиш