Ти натхненно збираєшся на улюблену лекцію з літератури, бо це те, що наповнює твоє серце, збагачує розум новими цінностями й знаннями. А на фоні тривога. Не тільки внутрішня. Пишу дівчатам-одногрупницям у чат:

– Бляха, але ж гуркотить. Шахед?

Відповідає:

– Цей ще високо, спокійно!

А, супер. Можу ще дофарбувати вії. Дорівнює = ще трішки пожити це життя. Бо ж не знаю: а може “Сьогодні не Ти. Відбій.” якраз НЕ про мене? Смерть завжди поруч і ми її відчуваємо, просто вчимося жити з цим відчуттям і попри нього. Бо це єдине, що маємо: моменти відчуття життя. Саме життя. Поки не настала смерть.

Так-от хоч вії нафарбую! В усьому шукати +.

Добігаю до авдиторії, паралельно скролю новини. Маля у візочку в бордовому костюмі. Мій особистий траур. Мій біль. Ця світлина вибила мене з колії життя на кілька днів. Я снила ту дитину. Я думала. Дуже і дуже довго. Бо шукала відповіді на всі тривожні питання.

1. Чому діти?

2.Чому усе так несправедливо?

3. Чому саме ми?

4. Чому Україна?

5. Чому саме зараз?

6. Чому не Я, а те маля?

Чому, чому, чому…Їх надто багато і так мало реальних БО. Ти бачиш, як цинічно вишкіряються політики через “какіхто жалкіх 4 пачкі дєнєг” ( в глобальному контексті того, що свідомо розумію: війна збагачує певне коло людей, котрим і є вигідною ).

І дивишся на світлину з малям в бордовому костюмі. І розумієш, що в моменті ні тут, ні там твоя душа не може нічим зарадити. Не може стати дотичною, аби якось змінити цей світ, спинити, бодай зменшити цей жах у ньому.

А хоче.Ти бачиш в тролейбусі ті глибинно-правдиві погляди військових і відчуваєш усе. Не знаєш, не розумієш, бо не бачила й пів відсотка, але відчуваєш, читаєш ті болісні емоції. Ти йдеш по улюблену книжку в книгарню, аби збагачувати душу, а вона рветься на шмаття, бо поруч напівприскаком іде захисник із милицями і протезом. І все. Ти на землі. Ти, фактично, із землі, бо всі ми з глини і ти розумієш, що кожен із нас йтак близький до глини щосекунди. А вони – уже в ній побували. Уже та глина-смерть зліпила їх такими, якими вони є і іншими їм не бути ніколи. Вони своїми шрамами душевними й тілесними оберігали й оберігають наші тіла від шляху до глини. Аби хоч за цей короткий відтинок часу життя ми могли побути Людьми.

Ти захоплюєшся людьми і водночас ненавидиш їх. Бо бульбашка свідомих наче ідеальна, а поруч молодь все одно кайфує під Басту чи молодик у Вірменському дворику неприємно гарлапанить по телефону і лускає оболонку твоєї бульбашки блювотним російським матом.

Але й людей зараз мало, тому добре, що є ким захоплюватися. І починати варто з Себе. Тож питаю: а що Я можу зробити?

Аби жити – треба діяти і творити заради життя майбутнього віку, бо наші предки вмерли за нас, як і сучасники продовжують вмирати. А Я тут, аби робити хоч те, що вмію і можу найкраще, і що любить моє серце.

Тоді і Світ стане кращим, бо так сказав Бог. І Я в це вірю.

Тому пишу. Тому досліджую культуру. Тому читаю. Тому ділюся думками і знаннями. Тому бережу традиції. Тому видала книжку про збереження своїх гуцульських звичаїв та діалекту, родинної спадщини. І заспокоюю свою душу тим, що це таки глобально. Це дотичність до творення, фіксації та життя української культури в майбутньому. Ми будемо, доки знатимемо і цінуватимемо її. Бо лиш тоді знатимемо хто ми і за що боролися.

Це коріння. І воно плекає, зміцнює, росте далі. Тож про це і пишу. Відчуваю, що колективна пам’ять - це мізер, яким ми завдячуємо життям.

Копатися глибше в історії, у фактах, пам’ятати всі злочини ворогів, передати далі нащадкам – наш базовий обов’язок. І кожен має його виконати.

Символічно, але кожен у своїй сфері МОЖЕ його виконати. Бо так має бути. Мати цікавість до життя, досліджувати, відкривати очі і розум для правди, тренувати мозок, змушувати його думати і аналізувати, шукати причинно-наслідкові зв’язки, АБИ ЖИТИ. Обирати і цінувати своє, українське.

Тоді, якщо кожен почне з Себе = зміцнить, підсилить і змінить націю.

Допоможе нації бути нею і надалі. Розрізняти: “Те, що недобре для роя, недобре й для бджоли” (Марк Аврелій, “Роздумування”, 6.54).

Коли щось погане тільки для вас, це не означає, що воно погане для всіх. Коли щось добре тільки для вас, це не означає, що воно добре для всіх. Варто усвідомлювати: правильні спонуки й учинки, що від них приходять, природно несуть добро для всього загалу, і від цього мудра людина матиме тільки благо.

Добрі й мудрі вчинки загалу - це благо для кожної окремої особи.

А отже, бути Людиною в цей час. Те, що може робити кожен, головне хотіти. Бо в темні часи світла дуже бракує. А “світло” – це гуманність, людяність. Воно має бути присутнім скрізь. Бо як писав Шевченко: “ і буде син, і буде мати, і будуть Люди на землі…” – він писав про тих Людей, котрі ведуть самі себе до світла. До життя народу. А світло — небезпека для тоталітарної системи, проти якої зараз і боремося. Тоталітаризм не терпів людей на стежці світла, не визнавав думаючої людини. Зерова ж убили тому, що він був світлою Людиною, він же політикою не займався.

Тож і наше світло зараз намагається пожирати темрява.

Однак, Я вірю в те, що ми пересилимо все! Як мінімум, Я таки діятиму на максимум своїх сил, випромінюючи найяскравіше світло, формуючи приклад.

І вірю таки в Людей. Про яких писав Шевченко. Яким обов’язково допоможе Бог! З вірою і з Ним перемога буде!

Автор: Віолетта Шкрібляк, студентка 4 курсу ф-ту журналістики ЛНУ ім.І . Франка