Покутська говірка, родова пам’ять, жіноча солідарність і досвід життя під час війни — навколо цих тем розгорнулася розмова в Музеї писанкового розпису, де коломиянка Тетяна Жидак презентувала свою дебютну книжку «Зустрінемося в цеху». Коломия стала першим містом, де авторка представила повість-автофікшн, що побачила світ у видавництві Creative Women Publishing.

Погожого осіннього дня 25 жовтня на зустріч завітало чимало коломиян. Презентація минула на одному подиху: жива розмова, гумор і щемливі спогади органічно перепліталися, відкриваючи присутнім не лише книжку, а й світ її авторки.

Блискуче тримала нитку розмови модераторка Вікторія Дребот — журналістка, радіоведуча та піарниця Creative Women Publishing. Вона вміло виокремлювала найцікавіші моменти тексту, акцентувала на його особливостях і ділилася власними враженнями від прочитаного.

Життя, яке зшивають докупи

В основі повісті — рік життя після початку повномасштабного вторгнення. Повернення до рідного села на Покутті, маленька донька, тривожні новини та робота в швейній майстерні, де жінки виготовляли спорядження для українських військових, стали матеріалом для історії про те, як люди вчаться жити в реальності, що змінилася назавжди.

Покинутий радянський швейний цех у книжці перетворюється на місце жіночої солідарності й підтримки. Тут поруч із роботою є місце для розмов, сміху, втоми та болю. Жінки зшивають не лише військове спорядження, а й власне життя, яке війна розірвала по швах.

Саме в цьому, здається, одна з головних особливостей книжки: вона не намагається пояснити війну великими словами, а показує її через повсякденність, людські стосунки й маленькі моменти, які допомагають триматися.

«Мій голос звучить діалектом»

Однією з центральних тем презентації стала покутська говірка, якою написано повість. Тетяна Жидак розповіла, як повернення до власного діалекту відкрило їй шлях до літературної творчості.

«Мій голос звучить діалектом», — так авторка окреслює зв’язок між мовою, особистою історією та ідентичністю.

Чи справді діалект ускладнює читання? Чи, навпаки, робить літературу ближчою до життя? На прикладі власної книжки письменниця показала, що місцева говірка — це не просто набір незвичних слів, а носій пам’яті, характеру й культурного досвіду. Саме вона допомагає відповісти на запитання: хто ми і звідки?

У розмові згадували й Василя Стефаника, чия творчість нерозривно пов’язана з мовою рідного краю. Адже без живого слова, інтонацій та особливостей мовлення місцеві історії могли б втратити значну частину своєї автентичності.

Пам’ять про своїх як опора

Важливе місце в книжці посідає родова пам’ять. Авторка поділилася, що осмислення історій рідних, зокрема прабаби Доці, допомагало їй проживати досвід війни й краще розуміти себе.

«Чим більше ти пізнаєш своїх — тим краще ти знаєш себе»,- ділиться авторка.

Коли українську ідентичність намагаються стерти, знання власного коріння набуває особливого значення. Вибір, який робили наші предки, впливає на нас сьогодні, а наші рішення визначатимуть досвід наступних поколінь.

Рожеве зефірне небо серед трагедій

Під час зустрічі прозвучало запитання про візуальне оформлення книжки. Художник Мирослав Ясінський звернув увагу на кольорову гаму обкладинки, відзначивши, як гармонійно рожевий поєднується з чорним, і поцікавився, чому авторка обрала саме таке рішення.

Тетяна Жидак пояснила, що ця палітра пов’язана зі спогадами про рожеве небо зимовими вечорами. За її словами, навіть у часи трагедій важливо вміти зупинятися й фіксувати увагу на красі.

У цьому образі — ще один ключ до розуміння книжки. За ніжною рожевою палітуркою можна було б очікувати легку романтичну історію. Натомість читач знаходить квінтесенцію життя у війні.

Можливо, саме цей час формує нове покоління українських авторів, які не відкладають розмову про пережите на потім, а пишуть про те, що відбувається з нами тут і зараз. Не приховуючи болю, але й не дозволяючи йому витіснити все прекрасне, що залишається в житті.

Обіцянка зустрітися завтра

Окремо говорили про назву книжки. «Зустрінемося в цеху» — це не просто домовленість про наступну зустріч, а обіцянка, що життя триває. Що завтра знову можна буде повернутися до роботи, побачити знайомі обличчя, поговорити й відчути, що ти не сама. Інколи слід просто продовжувати робити свою роботу.

Родову пам’ять, сестринство й опору Тетяна Жидак назвала трьома словами, які найточніше передають зміст книжки. А якби історія мала запахи, то це були б шоколадні ромашки, жасмин і кравецька майстерня. На запитання, якою тканиною могла б бути книжка, авторка відповіла: бавовною.

Ці образи, як і сама розмова, залишають відчуття близькості — ніби історія, написана про конкретне село й конкретних людей, водночас розповідає про кожного, хто шукає опору у своєму корінні, пам’яті та спільноті.

Писанки на згадку про Коломию та пляцки від тітки

Директорка Музею писанкового розпису Оксана Ясінська привітала авторку з презентацією та подарувала гостям зі Львова дві писанки на згадку про Коломию.

А справжнім гастрономічним бонусом для учасників стали домашні пляцки від тітки авторки — Тетяни Івасюк. Бо який порядний галицький празник завершується без «пляцків»?)

І, звісно, символічно, що першою зупинкою презентаційного маршруту «Зустрінемося в цеху» стала саме Коломия — місто, де народилася Тетяна Жидак і звідки бере початок частина її особистої історії.

Сподіваємося, ще зустрінемося — якщо не в цеху, то на полі творення нової української літератури. Жіночі голоси звучать у ній все голосніше й впевненіше, а життя, попри війну, триває…

«Предки здатні промовляти шелестом листви, заспокоюючи вітром бурю після обстрілів, вони здатні загасити ціле полумʼя наростаючого страху, розповідаючи свої історії.

Лишень слухай, бо вони - доказ того, що все це з нами вже було.

Ловися міцно за плетиво спогадів і знань про них і втримайся. Вихор мине. Врешті, як і війна. Я це точно знаю.» (з книги «Зустрінемося в цеху» Тетяни Жидак)

Репортаж - Галини Малярчук

Інформаційний партнер презентації  - ДЗЕРКАЛО МЕДІА

Фото: