Учора в Коломиї було відчуття, ніби місто зняло пальто з пам’яті й зайшло до зали разом із людьми. У Музеї історії міста не просто презентували книгу — там слухали тишу між словами, у якій живе справжня історія.

Друга частина книги Іллі Криворучка «Про що мовчать коломийські будівлі» вийшла не як продовження серії, а як новий рівень розмови. Бо коли місто вже заговорило — воно не зупиняється. Ця книжка не про фасади. Вона про час, що осів у штукатурці, про сліди людських доль у стінах і про пам’ять, яка не кричить — але чекає, щоб її почули.

Зала була переповнена. Люди стояли, сиділи, слухали, мовчали. І в цій тісноті було щось дуже правильне — як у старому місті, де немає зайвого простору, зате є спільне дихання. Модерував вечір директор музею Юрій Плекан, але насправді модератором була сама Коломия — зі своїми голосами, інтонаціями й паузами.

Говорили різні люди: посадовці, краєзнавці, журналісти, просвітяни. Говорили про книги, про пам’ять, про відповідальність перед містом. Але найважливіше звучало між рядками: історія — це не минуле. Це те, що формує наш сьогоднішній крок.

Особливою подією стало вручення Іллі Криворучку посвідчення члена Національної спілки краєзнавців України — важливий жест фахового визнання серед людей, які працюють із джерелами, архівами та терпінням каменю.

Після завершення офіційної частини вечір не поспішав закінчуватися. Автографи, фото, короткі розмови, черга за книгою — усе це стало продовженням розмови. Бо наше місто — це текст, який і далі пишеться, рядок за рядком.

Книгу «Про що мовчать коломийські будівлі. Частина друга» можна придбати в Музеї історії міста Коломиї.

Фото: Коломия Культурна

Автор: Ірина Зверід