Відомий ізраїльський письменник, класик сучасної єврейської гумористики Єфраїм Кішон колись сказав: «Сучасне мистецтво – це світовий блеф і найбільший обман всіх часів. Він триває вже ціле століття, і ніхто не наважиться сказати щось проти, оскільки буде одразу знищений мистецькою мафією і медіями». То що ж це є – сучасне мистецтво? Яке воно?.. Гарне? Бридке? Чому одних людей воно захоплює, а в інших викликає огиду? Коли ми виходимо з галереї сучасного мистецтва, чи прямують ті твори мистецтва, які там побачили, за нами у наших думках, чи не залишають нас у спокої, не відпускають, наштовхуючи на думання? Чи, однак, викликають байдужість або ж ще гірше – обурення?! Так чи інакше, модерне мистецтво все ж таки наштовхує нас на якісь думки, але ще більше – на запитання. Тож спробуємо розібратися у цьому. Українська Вікіпедія каже, що: «Суча́сне мисте́цтво (англ. Contemporaryart) – необтяжене термінологічною точністю поняття, що може означати мистецтво, що твориться в теперішній момент, або посилатись на сукупність мистецьких напрямків і течій, що виникли у другій половині XX століття. На думку директора української фундації «Центр сучасного мистецтва» Катерини Ботанової, сучасне мистецтво може трактуватися як таке, що «анґажується і активно реагує на стан суспільства і стан сьогоднішнього світу». Бачите, жодного слова тут нема про красу, естетику, все те, що викликає чи мало б викликати у нас приємні почуття, емоції під час того, коли ми бачимо гарну картину чи скульптуру. Також не згадано жодним чином про майстерність, оскільки саме від цього німецького слова Meister (майстер) походить українське слово «мистецтво». В свою чергу в німецьку мову воно прийшло від латинського Magister («навчитель», «начальник»), що, вірогідно, утворене шляхом поєднання слів magis («великий») та histor – «знавець», «умілець», згодом – «актор» (histrion). На відміну від терміну «Сучасне мистецтво», термін «Мистецтво», як зазначає та ж Вікіпедія, – «це одна з форм суспільної свідомости; вид людської діяльности, що відбиває дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів. У широкому сенсі мистецтвом називають досконале вміння в якійсь справі, галузі; майстерність». Ось воно!!! Тут уже присутня й естетика, й чуттєві образи, а найголовніше – досконале вміння, тобто МАЙСТЕРНІСТЬ! Але чи потрібна художня майстерність у сучасному світі? Ні! Це колись художники мусили довго вчитися, працювати, будучи учнями, у майстернях своїх вчителів, маючи змогу хоч щось навчитись; відвідувати студії, академії образотворчого мистецтва роками, потім роками важко працювати, щоб заробити собі на життя, продаючи картини і щоб здобути хоч якесь визнання. Тепер це нікому не потрібне, тому що кожен може стати митцем без освіти, а головне – без майстерности, і досить просто. Достатньо лише, якщо хтось, окрім художника, назвав щось мистецтвом – то воно вже є мистецтво. Пабло Пікассо сказав: «Коли я залишаюся сам на сам, то не можу себе розглядати, як митець у великому значенні цього слова. Великими були Джотто, Тіціан, Рембрандт і Ґойя. Я – лише жартівник, котрий зрозумів свій час і витягнув все з дурости, розбещености та марнославства сучасників». Так, сучасне мистецтво тепер продається за шматок хліба, бо художник теж мусить з чогось жити. Переважно цей «шматок хліба» часом сягає захмарної ціни, котру готові платити сучасні поціновувачі. В капіталістичному світі визнається лише товар, котрий можна купити й продати. Отже, й мистецтво тепер є лише товаром. А хто ж покупці? Ні, тепер це не є обмежене коло знавців, справжніх шанувальників прекрасного, тепер це часто безкультурний або напівкультурний прошарок нового суспільства, котрий потопає у грошах і прагне ще й виділитися якимось особливим вчинком, наприклад купівлею товарів мистецтва на аукціонах. [caption id="attachment_16709" align="alignnone" width="2048"] Джорджоне. Спляча Венера[/caption] Згадаймо собі лише картину художника Люсьєна Фройда, внука «батька психоаналізу» Зиґмунда Фройда, «Соціальний працівник спить», котра була куплена російським олігархом Романом Абрамовичем на аукціоні Christie’s у 2008 році за рекордні 33,6 мільйона доларів. Це найдорожча ціна картини, автор якої ще був живий. На полотні зображена самотня, бридка, 120-кілограмова жінка, яка спить на канапі. Моделлю стала СьюТайллі на прізвисько «Товста Сью», котра була на той час директором Центру зайнятості. Картина показує всю огидність людського тіла. Це повний антипод до «Сплячої Венери» Джорджоне. Хоча паралелі можна провести. Фройдівська «Венера» – це справжнє глузування та насміхання, що притаманне постмодернізму, над всім прекрасним. Так сказати, це – тіло, достовірне обличчя теперішньої культури. Чи можемо ми констатувати вже з цього, що наше суспільство хворе? Так! І то напевно. [caption id="attachment_16710" align="alignnone" width="2481"] Люсьєн Фройд. Соціальний працівник спить.[/caption] Як відомо, мистецтво має кілька функцій. Проблема функцій належить до фундаментальних теоретичних питань естетики, її основу зумовлює історичний чинник, адже функції мистецтва виникають і складаються впродовж усього розвитку цивілізації у зв'язку з формуванням нових потреб і особливостей поведінки людини. Цьому питанню приділяв значну увагу ще у теоретичних розробках Арістотель, який виділяв наступні три функції – пізнавальну, виховну та емоційного впливу, тобто естетичну. Остання – головна функція мистецтва – складає сутність художньої творчости. Мистецтво формує художні смаки, здібності й потреби людини, додає значущости світу в цілому і всім його проявам. Мистецтво пробуджує творчий дух особистости, бажання змінювати світ за законами краси й гармонії... Виникає просте запитання: які художні смаки сформує постмодернізм у підростаючого покоління? [caption id="attachment_16707" align="alignnone" width="1990"] Лоренцо Берніні. Давид.[/caption] [caption id="attachment_16708" align="alignnone" width="1861"] Маркус Люперц. Посвята Моцарту.[/caption] Кілька років тому, будучи у Зальцбурзі, я побачила доволі кумедний, невеликий пам’ятник. Що це? Чиясь смішна витівка, насміхання, пародія?.. Оголена бронзова фігура, абсолютно безпропорційна, без однієї руки, трохи фемінізована, з придуркуватим виразом примітивного обличчя… Читаю підпис, це – Моцарт! Ага, ось як він виглядав насправді! Дивно, як міг він, такий, написати свої прекрасні музичні твори? Адже, як відомо, внутрішня, духовна й зовнішня краса людини йде в парі. Та не всім подобався такий Моцарт. 2006 року влада австрійського міста Зальцбург мала намір віддати до суду двох чоловіків похилого віку, які пошкодили пам’ятник «Посвята Моцарту», авторства німецького скульптора-аванґардиста, неоекспресіоніста Маркуса Люперца. Шкоди були оцінені на суму 8 тисяч 125 доларів. Пенсіонери розфарбували бронзовий монумент червоною та зеленою фарбами і обклеїли пір’ям. Зробили таке собі «чудо в пір’ї». Пізніше один з «вандалів» сказав, що пам’ятник не має відношення до мистецтва. Маркус Люперц подарував «Моцарта» родині композитора у 2004 р. А кошти (500 тисяч доларів!) на створення цього проекту надав Фонд Зальцбурга. Сам же автор, «художник-диявол», як його називають, котрий навіть з 1988 по 2009 роки обіймав посаду ректора Академії мистецтв у Дюссельдорфі, каже: «Я працюю лише з тими студентами, котрі мене обожнюють і вважають великим». На запитання, що ж таке мистецтво, він сказав не задумуючись: «Мистецтво – це те, що роблю я!». Вже чули ми в історії схожий вираз: «Держава – це я!», який належав одному з французьких королів Людовіку XIV Великому. Але, окрім нескінченних війн, які вів король, за часів його правління найбільшого розквіту зазнала культура й мистецтво. Він був великим меценатом й поціновувачем прекрасного. Саме після нього нащадкам залишились Лувр, Будинок інвалідів, Вандомська площа і прекрасний зразок класицизму – палац Версаль. Що залишить після себе Маркус Люперц, ми вже бачимо. Мистецтво – це своєрідне послання в майбутнє. Тепер ми маємо змогу бачити архітектурні й живописні шедеври великих митців минулих століть. Ми бачимо прекрасні форми, пропорції й співвідношення, вміле поєднання кольорів та тонів. У світових мистецьких галереях чи музеях в залах епохи Відродження, Бароко, Класицизму та навіть Імпресіонізму навпроти картин розташовані зручні крісла чи лавки. Й не даремно. Тому що ті картини чи скульптури можна розглядати годинами, сидячи в задумі. Можна захоплюватись неймовірною майстерністю скульпторів Берніні чи Родена, художників Караваджо, Моне чи Вільяма Тернера… У галереях модерного мистецтва не виникає бажання сісти, задуматись, бо не викликає захоплення купа металобрухту чи риски й крапки на полотні, навіть яким би дорогим не було ім’я автора. З таких виставок хочеться якнайшвидше вийти на свіже повітря. Відомо, що славу сучасним митцям-художникам приносить не суспільство, а лише і тільки мафія галеристів, котрі найбільше заробляють на тому. Сьогодні сучасний живопис, скульптура, архітектура, театр – це лише бізнес, обман, блеф та імітація мистецтва. На жаль, теперішнє покоління, окрім тих рисок, крапок і куп поржавілого металобрухту, майже не має що передати своїм нащадкам. Шкода. Куди ми йдемо? Ірина ВИННИК, Льокарно, Швайцарія для "Дзеркала Коломиї"