18 червня  - 5 років, як пішов з життя очільник області, почесний коломиянин Михайло Вишиванюк.  Черговий матеріал присвячений спогадам Марії Матіос. 

Марія Матіос, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний депутат України VII–VIII скликань

 «Бог не любить літеплих людей…» 

…Дзвінок застав мене о третій годині ночі за місцевим часом у Торонто: «Не стало Михайла Васильовича Вишиванюка».

Тої миті здалося, що в мене поменшала частка душі: шістнадцять днів перед цим ми говорили по телефону, і нічого не віщувало біди, і я дала слово, як тільки буду у Франківську, озватися і піти разом до театру… Але то також була риса його крутого характеру: ніколи не скаржитися. Навіть, коли нестерпно. Бо багато хто шукав опертя в ньому. Здавалося, міцному, як скала…

…Людина, яка вміла в найкращому сенсі потрясати з першого разу, але й могла потрясти кого завгодно і, якщо треба, то так, що краще би потряс за груди, – таким у моїй пам’яті залишається Михайло Вишиванюк, з відходом якого у Вічність я не можу змиритися дотепер.

…Наше знайомство 2001 року виявилося дуже гострим на емоції і слова, як, власне, кожен із нас сам по собі вродився гострий від природи. Та попри майже кинджальну тодішню гостроту була і найперша приязнь. Коли минула перша хвиля «з’ясування політичних стосунків», Михайло Васильович, начебто ми перед цим і не кресали іскри поміж нами, запросив поїхати з ним на прийом громадян у село Серафинці Городенківського району. Я погодилася. До того я вже знала від колишніх своїх одногрупників по Чернівецькому університетові, що це дуже знамените село на Прикарпатті, з великою історією, з визначними постатями всеукраїнського масштабу і часів визвольного руху, та й до того я вже побувала у Серафинцях на відкритті величного пам’ятника Т. Шевченкові. Через те мені удвічі було цікавіше ближче познайомитися з тамтешніми людьми, а заодно для себе як письменника почути «порцію» історії із уст жителів Серафинців. Для мене немає нічого цікавішого, ніж уважно слухати людей і уважно слухати життя.

Скажу чесно: не знаю, що мене тоді вразило більше – розмови-одкровення з людьми на сільському стадіоні, біля церкви, просто на вулиці, чи тодішній Михайло Вишиванюк у своєму спілкуванні з людьми у сільраді під час особистого прийому, його уміння вникнути у суть проблеми і уміння розв’язувати гордієві вузли нерідко надзвичайно складних людських доль чи обставин, як-то, пов’язаних зі здоров’ям чи законом. То була неперевершена еквілібристика Вишиванюкових емоцій, неймовірний діапазон почуттів – від гніву до гумору. Не було єдиного – байдужості.

Цей перший «вихід у люди» з Вишиванюком багато чого розказав мені про нього, насамперед, як про людину і керівника дуже і дуже непростої області.

Впертий. Мало коли поступливий. Напористий. Переконливий навіть у своїй неправоті. Емоційний. Бунтівливий. Співчутливий. Стратегічного мислення. По-галицьки хитрий. Господар. Знавець історії. Книгоман. Вірний у товаришуванні. З почуттям власної гідності. Неперевершений жартівник. Сканер людських чеснот і людської підлості.

Діапазон цієї людини – надзвичайний. І, чого гріха таїти, таки неповторюваний.

Пригадую, як під час одного спільного сніданку у дні Шевченківського свята на Прикарпатті Михайло Васильович обговорював з тодішнім міністром культури України, а заодно і куратором Івано-Франківської області від уряду Богданом Ступкою проблему зеленого туризму у краї, необхідності ремонту приміщень знакових культурних і культових споруд, будівництво музеїв. Він мав своєрідний стратегічний план розвитку області саме в царині культури і туризму, розуміючи, що економічний потенціал Франківщини не є достатнім для похвальби у межах України. Так, він умів і сам давати всьому цьому раду, користуючись особливою прихильністю до області і до нього особисто тодішнього Президента України Леоніда Кучми – однак підтримка його починань від урядовців і знакових фігур, особливо української культури, подеколи давала плоди, які можна було осягнути зором і відчути, як кажуть, напомацки.

Так народилася його стратегія розвитку малих містечок Прикарпаття. Коломия, Косів, Долина, Галич, Яремче. Маховик всеприкарпатського будівництва тоді крутився дуже потужно – дороги, ремонт і відбудова разом із тодішнім міністром транспорту Г. Кирпою залізничних станцій області. Музей писанки. Акцент на підтримку приватного бізнесу – зеленого туризму.

Колись Іван Драч розповів мені, як вони з Михайлом Васильовичем приїхали в українські Афіни – село Криворівню, і він, Драч, каже: «А добре було би відбудувати будинок, в якому мешкав Михайло Грушевський». Вишиванюк був такий: зробив – а потім казав, що вже зробив.

Неодноразово буваючи у Криворівні і коло того нового будинку, я неодмінно згадую Михайла Васильовича. Він знав ціну української історії та історичних постатей. Пригадую, як він піклувався про реконструкцію родинного будинку Дмитра Павличка, задуману для майбутнього музею. Одного разу навіть я «інспектувала» ту реконструкцію

Якось я запитала Михайла Васильовича, чому він, голова одної з найменших областей України, підписав угоду про культурно-економічну співпрацю і дружбу двох регіонів саме з Донецькою, а не іншою областю? Він на мене подивився так, як умів дивитися тільки Вишиванюк: «Йой, Марійо! Хто-хто, а ти добре маєш знати, скільки людей по війні примусово завербували і завербувалося добровільно на шахти Донбасу! Таж був план – до 120 тисяч жителів Західної України мали бути переселені туди. Там наших людей багато, але вони не завжди признаються, що вони західняки. То ми їх маємо лишити?».

Розмову про Донбас я пригадала йому за яких два місяці до смерті (хіба я могла подумати тоді про таке?!).

Це була важка розмова про війну і її наслідки, про його, Вишиванюкове, бачення її розв’язку. Але я її залишу при собі, бо дуже жаль, що його прогнози збуваються день у день. І тоді ж я згадала йому ще одну нашу розмову: коли у травні 2013 року, вже будучи членом українського парламенту, у відчаї дзвонила МВ, що Донецьк блокує приїзд Івано- Франківського театру з моєю виставою «Нація» (а там усе – ніби про сьогоднішні події, хоч однойменна книжка написана 1992 року!). Так, Михайло Васильович на той час ще був головою ОДА, але навіть він не зміг тоді домовитися про дозвіл на поїздку. Моє терпіння і наполегливість не знали тоді межі: і гастролі відбулися, у Донецьку була навіть реклама на біл-бордах, були 17 хвилин аплодисментів на стоячи! Івано-Франківським акторам, у залі була сплакана на ніц Людмила Янукович (це, очевидно, страхувалася місцева влада), яка ділилася спогадами про давнє Різдво в Іванівцях у родинній хаті Вишиванюків, де вони «з Віктором Федоровичем цілу ніч колядували разом з родичами Михайла Васильовича і Богдани Василівни», і ніхто тоді в Донецьку не вмер від слова «Нація», і прийшло багато людей у вишиванках, і дехто признавався, що його коріння – на Франківщині, але в Донецьку опинилися після заслання до Сибіру, бо додому не було тоді вороття… Усе відбулося зворушливо і без пригод. Був пречудовий донецький аеропорт… сидіння за кавою до під ранок… величезна прес-конференція… подарунок бібліотекам двомовної «Солодкої Дарусі» (українською і російською мовами), поки і ці подарунки не заборонили.

Але по всьому при зустрічі у Києві усе ж дорікнула Михайлу Васильовичу, що, як же ж так… Ви, Ви! – і не змогли домовитися про приїзд свого ТЕАТРУ у дружню область. На що Вишиванюк довго мовчав, а потім похмуро, але дуже тихо сказав мені, ковтаючи каву: «Буде велика біда, Марійо… з ними уже ніхто не може ні про що домовитися… а ти про театр».

Можу з чистою совістю сказати, що великою мірою успіх Івано-Франківського театру з виставами «Солодка Даруся», «Нація» і «Майже ніколи не навпаки» – то певна заслуга і Михайла Вишиванюка. Може, через те, що Богдана Василівна прихильна до театрального мистецтва, а може, тому, що Михайло, сільський хлопець, який ніколи театру не бачив, саме в театрі знайшов для своєї неспокійної душі якісь відповіді і для себе, але знаю, що 2008–2010 років, саме у час, коли відбулися прем’єри і «Дарусі», і «Нації», Михайло Васильович не тільки був присутній на всіх прем’єрах (не будучи тоді при владі), але й допомагав театрові фінансово, допомагав організовувати гастролі в Києві, а особливо по області. Директор театру Ростислав Держипільський часто згадує, як Вишиванюк хотів зробити приємне своїм землякам в Іванівцях і запросив театр в сільський клуб саме із «Нацією». Держипільський вхопився за голову: за режисерським задумом у виставі крутиться сцена (а це можливо тільки на сцені професійного театру, і то не кожного), а тут Іванівці. А Вишиванюк сказав: «Роби, що хочеш, а люди мусять це побачити!» І що? Актори дріботіли ногами всю виставу, імітуючи сцену, що крутиться. І це була нова інтерпретація вистави. Або ще. Приїхали актори з приголомшливих гастролей з Польщі («Нація», УПА, НКВД! – у Польщі!) – Вишиванюк, який знову вернувся у крісло голови ОДА, запросив трупу на каву, ще й нагородив акторів преміями.

…Або ще. Випадково у Києві стала свідком того, як Михайло Васильович дізнався про своє призначення (удруге) на посаду голови ОДА. Це був ранній ранок, у вестибюлі готелю ми пили каву, ясна річ, я привітала його, не втримавшись від якогось смачного жарту (ми любили беззлобно «підколювати» одне одного). Ясна річ, хороші новини розповсюджуються швидко, його телефон червонів від привітальних дзвінків. А один дзвінок деренчав довгенько, поки Вишиванюк таки відповів на нього. Відповідь мене вразила. Я доволі часто розповідаю про цей епізод, коли хочу «виховати» того, хто на це заслуговує. А відповідь звучала так: «Знаєш що? Ти п’ять років не згадував мій телефон, то й тепер не треба. Будь здоровий!». У цьому був весь Вишиванюк.

Не з розповідей знаю, як він важко, проте дуже гордо, пережив період після добровільної відставки з посади голови ОДА під час «помаранчевої» революції. Ось саме весь згусток своєї незатребуваності впродовж цих п’яти років (2005–2010) він і виплеснув невідомому мені адресатові у телефонній розмові, свідком якої я й стала. Він вважав, що саме час «державної» бездіяльності був випробувальним часом для його справжніх і лжедрузів. Проте в ті п’ять років Вишиванюк, знаю, робив багато благодійних справ, не афішуючи їх.

…Дзвінок. Я десь в районі Татарова чи Яремчі. «Марійо! Ще раз так зробиш, забороню в’їзд на територію області!» – «Михайле Васильовичу, що ся стрясло?» – «Як то можна бути у Франківську і мені не сказати?!» – «Вайльо! То це ваша машина спостереження сьогодні півдня за нами їздить? (сміюся!)» – «Моя – не моя, але я все знаю, що в області робиться».

Напівжарт – напівправда, але з того часу, аби гриміло, аби палало, аби з двома коханцями, аби самій – але жодного разу я й справді не посміла приїхати на Івано-Франківщину, щоб не сказати: «Михайле Васильовичу, вже десять хвилин, як інспектую область зі сторони Львова (чи Чернівців). А борщівник так і не скосили на в’їзді…». – «Де?» – злостився Вишиванюк, бо страх як не любив ті зелені батоги отруйного бадилля при дорозі, і знаю, що не раз місцевим керівникам діставалося за неохайні придорожні краєвиди.

…Квітень-2012. У Криворівні йде сота вистава «Солодка Даруся». Непересічна подія як для сучасного українського театру, та ще всього за чотири роки із дня прем’єри. Набитий- набитісінький народний дім. Телевізія. Оля Бабій записує інтерв’ю. У розмові є така моя фраза: «І тепер на Галичині так, як колись у післявоєнний час заганяли людей до колгоспу, так заганяють у всім відому партію (регіонів)».

Їду до Франківська. У мене екстрена ситуація – потрібне хірургічне втручання. Кому телефоную? Звичайно, Вишиванюкові. Зробили. Все добре. Наступного ранку вертаюся до готелю з перев’язки. Дзвінок. Михайло Васильович. О, думаю, цікавиться, як здоров’я. Та де там! Мати Василева! Вже що я почула за оту фразу! (А воно ж ішло до парламентських виборів, і я ще ні сном – ні духом не думала, що восени також опинюся в тому серпентарії марнославства, брехні і лукавства)…

Але за багато років спілкування з Михайлом Васильовичем я добре навчилася розпізнавати його тони і напівтони навіть у телефонній розмові, ба, більше того, коли знаєш, що безсмертний «майор Пронін» на двох кінцях дроту уважно слухає і фільтрує розмови. На чисто Вишиванюковий град слів про оті силувані колгоспи і партію регіонів я реагувала так само бурхливо, поки не зрозуміла, що він в кабінеті не один. І він розігрував цілий спектакль, гідний режисури Держипільського. Хто-хто, а Вишиванюк також умів грати ще то кіно… Колись відповів на моє «фе» про потенційно великі відсотки Януковича на Прикарпатті у разі президентських виборів: «Марійо, без кіна на моїй посаді немож. Думаєш, я не знаю, що так не буде, бо до цього не дійде? Але мені треба для області…». А далі йшов перелік об’єктів, на які потрібно в Києві «вибивати» кошти.

Згодом я дізналася, що того ранку, коли громи і блискавки вилітали з телефонної трубки за мою фразу про колгоспи і ПР, одна «добра» душа принесла з самого ранку в кабінет голови ОДА диск із записом мого інтерв’ю Ользі Бабій, яке пройшло по обласному телебаченню, і шпетила Вишиванюка, як же так – ви з тою Марією Матіос дружите, а вона вам… а вона нас… а вона… Йой, Боже святий та праведний!

Але дай, Боже, здоров’я, многії і благії літа тому чоловікові, що «контролював» фактично реакцію голови ОДА на одну публічну фразу письменника. Той чоловік давно не при владі. І у нього стільки проблем, як на моїй голові волосся. Я його знаю. І він мене знає. Але я знаю про нього те, чого він НЕ знає, що я про нього знаю…

…2009–2011 роки, без перебільшення, – найбільш драматичні в моєму житті. Я тяжко хворіла, довго лікувалася, у тому числі за кордоном, втративши при цьому 25 кг ваги. Через кілька тижнів після президентської інавгурації Януковича 2010 року «добрі люди» з адміністрації Президента, через мій публічний виступ у Каневі на Тарасовій горі 9 травня, почали гонитву на мене, яка закінчилася незаконним звільненням з роботи, брудним міліцейським переслідуванням за одне слово у книжці «Вирвані сторінки з автобіографії», кримінальною справою, «наїздом» на львівське видавництво, де друкуються усі мої книжки, судами. (До слова, я перейшла вісім(!) судів різних інстанцій, при Януковичеві! Судячись фактично з АП, а вже згодом – із самим Януковичем, оскільки моя тодішня посада належала до посад дорадчого органу адміністрації Президента. Тоді я була упертішою від вола, відстоюючи справедливість. І я її відстояла. У суді. 2012 року. За часів Януковича. У найважчий час хвороби. Це так. До слова).

Михайло Васильович дуже важко переживав і мою хворобу, щоразу, коли я була в Києві, провідуючи в лікарні чи вдома. Підтримував, як міг. Переживав моє звільнення, судову тяганину, дратувався, шляхтував, але допомогти нічим не міг, бо одна галицька курва (пардон!) наближена тоді до ухвалення рішень, затялася мене знищити, і він про це знав. І знав, що кисень мені перекрили конкретно, підключивши до цього деяких знаменитостей (хай Бог їм простить, дехто вже на тому світі, але я пробачити поки що не змогла).

Однак то були часи не тільки для мене складні. Тоді на в’язничній лаві сиділо багато відомих людей, міністрів, і не тільки.

Я переймалася долею однієї також відомої і порядної людини, яку заарештували у день народження і в день ювілею – і тоді він коротав місяці у СІЗО, маючи великі проблеми зі здоров’ям. Ясна річ, суспільна увага була прикута до більш знакових фігур. Всі потуги ставали марними. І ось у один із приїздів до Києва, коли Вишиванюкові була призначена зустріч з Президентом, я попросила Михайла Васильовича замовити за цю людину слово перед Януковичем. Одразу після аудієнції він зателефонував. Переказувати решту не буду – але людина буквально упродовж кількох днів вийшла на волю. І я точно знаю і з інших джерел, що це заслуга Вишиванюка. Про участь Вишиванюка у долі цієї людини я призналася його родині уже після того, як Михайла Васильовича не стало…

…десь 8-а година ранку. Дзвінок. «Марійо, холєра би тя взяла, ти мені цеї ночі не дала спати!» – «Михайле Васильовичу, та краще би я Вам таки справді не дала спати цеї ночі!» Сміємося обоє. «А що було?», – питаю. «Та читав твою нову книжку («Майже ніколи не навпаки»), холєра би тя втєла, що ти таке знов написала! До пів шостої ранку читав, поки не закрив книжку».

7 жовтня 2012 року. Івано-Франківськ. Прем’єра вистави «Майже ніколи не навпаки». Я – уже другий номер партії «Удар Віталія Кличка» у багатомандатному виборчому окрузі до Верховної Ради України. Михайло Вишиванюк – голова ОДА. Нічого доброго про партію влади ні Кличко, ні його команда не каже. Але Михайло Васильович з чарівною Богданою Василівною сидять у театрі поруч з моїми батьками. «Ой, будуть сварити вас, Михайле Васильовичу, у Кийові, бо невольно вам зараз коло мене сидіти і чарку за мене піднімати», – кажу йому на прийнятті після вистави в ресторані. Вишиванюк хитро подивився на мене – і сказав так, як умів тільки він сказати, але це для паперу не надається.

…Дуже переживав, коли я витягувала поранених майданівців із СІЗО і помагала франківським хлопцям із внутрішніх військ, що стояли в очіпленні Майдану (один – Іванко – був із Чорного Потоку, а служив у ВВ тодішнього Дніпропетровська, отримав забої на виїзді з Києва, коли його військова частина покидала Майдан (після лікування робила йому відпустку, а одного дня без попередження нагрянула в Чорний Потік Надвірнянського району до Іванкової родини в гості), а другий хлопець – по інший бік барикади, був із сусіднього села. Михайло Васильович казав, говори з ними. Ти вмієш добре говорити. Аби лише не стріляли один в одного. Бо біда буде. Марійо, буде велика біда…

Знав він і про франківця Андрія Іванюка – першого виконавця ролі Івана Цвичка у «Солодкій Дарусі», коли його 22 січня 2014 року «замели» на вул. Грушевського з кількома іншими студентами театрального інституту в СІЗО, а Андрій оголосив сухе голодування (там не було кому голодувати – він такий худий, що крізь пальці світився). Я правдами-не-правдами добилася в Лук’янівське СІЗО… Ой, довго розказувати – мало слухати… І знов Михайло Вишиванюк просив, переговори його, аби не голодував, бо умре – маму осиротить, кому від того легше буде, як умре? Дякувати Богу, Андрій Іванюк – гідний хлопець. Голодування тоді і справді припинив. На суді, де і я брала його на поруки, поводив себе настільки гідно, що сльози наверталися на очі. А вже як почалася війна, був на першій лінії оборони. Згодом відстоював права військовослужбовців на полігоні Широкий Лан (пам’ятаєте, була така історія, що група військових пішки ішла в прокуратуру Миколаєва? Полетіло там пару командирських голів, шухер був великий). Тепер Андрій закінчує магістратуру інституту Карпенка-Карого. Я ще встигла розказати Михайлу Васильовичу про Андрія після фронту.

…Коли ми говорили з Вишиванюком про теперішню війну, мені подеколи ставало страшно від його аналітики. Може, не так аналітики, як живих паралелей і прикладів з історії.

…Він був великим книгоманом. Часом у Києві йому казала: «Ну, ви йдете, як бідний на Великдень від церкви!» (завжди в обох руках ніс дві торби нових книжок). «Ти читала? – не раз питав мене. – Як?! Ти ще не читала цеї книжки? Фе, Марійо!» Дуже цікавився філософськими розвідками, політологією та історичними книжками.

…А колись признався, що має упівський архів і що, може, довірить мені його. Казав, що хтось із тих, хто відчував свій близький відхід з цього світу, передав йому на збереження безцінні історичні документи. Я багато років просила, та що там просила – канючила! – хоч показати, якщо не дати в руки ті документи. Віднікувався дуже твердо. Казав, діти і внуки сексотів, про кого там ідеться, ще живі. Вони не винні, що їхні діди чи батьки були агентами МҐБ. Просила. Сперечалася. Відповідала йому: ну ви ж знаєте, що я зле нікому не зроблю, мене не цікавлять прізвища, мене цікавлять події! Я ж про Дарусю написала, Даруся живе у нашому селі, але дотепер не знає, і ніхто не знає, що то про неї, бо я так закамуфлювала ту історію, що тільки моя 88-річна тітка недавно сказала: відей, ця книжка про… і назвала ім’я і прізвище справжньої Дарусі.

Ні, Марійо, поки що не можу, не час, – казав мені на те.

І кожна наша розмова при кожній зустрічі починалася із запитання «коли?». А одного разу, може десь за півроку до смерті, подзвонив і сказав: там водій завезе тобі папку… Так, це була частина копій з того архіву. Я, звичайно, була рада. Подякувала, звичайно. Вхопилася. Але хотіла більше.

…В останню нашу зустріч у Франківську, десь за два місяці до смерті, Михайло Васильович сказав, що готовий віддати архів і сказав навіть трохи більше… Та він не встиг цього зробити…

…Щороку у час різдвяних свят Вишиванюк провідував Мирослава Симчича. Колись я просила його взяти мене з собою. Останнього при житті Різдва Михайло Васильович зателефонував мені і сказав: «Марійо, ми з Михайлом (Негричем – ММ) у «Кривоноса». Я від тебе передав дідикові плетені рукавиці і твої книжки». Ще тоді поговорила з дружиною Симчича.

І згадала, як Михайло Васильович 1999 року змусив усіх обласних силовиків одягнути святкові мундири, щоб у Коломиї віддати останні почесті одному з керівників служби безпеки ОУН Григорію Пришляку (псевдо «Вайс»), який при совітах відсидів… (Тоді мова про реабілітацію учасників ОУН і УПА на державному рівні не йшла. Ця тема звучала тільки від Євгена Марчука). Наступного дня після похорону Вишиванюка викликали до Президента Кучми. Було – що було… мене там не було, а переказувати не хочу, та наостанок Михайло Васильович запитав Президента: «А все ж скажіть, Леоніде Даниловичу, хто доніс про цю подію?». І Кучма відповів: «Усі, крім обласного прокурора»…

…Коли на відкритті пам’ятника на цвинтарі в Іванівцях улітку цього року по два боки постаменту я побачила книжки в граніті – Біблія, Франко – я не здивувалася. Та мені було гірко і водночас тепло, коли прочитала – Солодка Даруся і Нація. І я, здригнувшись, подумала: ні, усе закономірно. У шлейфі театрального успіху цих моїх робіт є частка і його душі. І це свята правда… Бо розлетілися по світу мистецькі історії про криваву історію Західної України, про яку багато хто не знав, а коли знав – то викривлено.

Пам’ятаю, на Луганщині, на Водохреще 2015 року, коли театр зіграв три вистави у прифронтовій зоні і коли я уперше потрапила під обстріл «Градів», люди, які відкрито підтримували сепаратистів і в цьому самі признавалися, після вистави питали акторів:

«Нєужелі ето всьо било на самом дєлє так?» і питали: «А почєму ви до сіх пор к нам нє прієзжалі? Может би, і войни нє било тогда, єслі би ми зналі… а то нас кормілі только Кобзоном і Лєсоповалом» (група така російська).

…Я могла би видобути з пам’яті багато інших моментів, як-то приїзд Михайла Васильовича в Розтоки на Буковину на похорон мого батька у липні 2013. Його відчайдушну боротьбу за життя брата Івана, якого я також добре знала… Могла би згадати відро афин – великих, мало не з горіхи – з домашнього саду Вишиванюків у час моєї хвороби… смачні і неповторні жарти… суперечки до іскор в очах… багато чого можна би згадувати. Але все воно лежить на дні моєї пам’яті про короткі п’ятнадцять років товаришування і про щирого, може, одного із найщиріших і найбільш відданих моїх друзів – і я не хочу порушувати цю тишу. Бо він залишається для мене живим через те, що я не бачила його мертвим. І подеколи мені здається майже фізично, що ось продзвенить телефонний дзвінок, номер якого я не маю відваги стерти, і я почую його веселе і протяжне: «Марійо…».

 Читайте також: П’яті роковини без Михайла Вишиванюка: журналісти Прикарпаття діляться своїми спогадами (Частина 1)

П’яті роковини без Михайла Вишиванюка: журналісти Прикарпаття діляться своїми спогадами (Частина 2) 

П’яті роковини без Михайла Вишиванюка: журналісти діляться своїми спогадами (Частина 3) 

П’яті роковини без Михайла Вишиванюка: спогади рідних та близьких