Боротьба за справедливість у справі колишньої директорки Національного музею Голодомору-геноциду, докторки історичних наук Олесі Стасюк триває. Шевченківський районний суд міста Києва 6 жовтня 2026 року ухвалив рішення, яким зобов’язав Державне бюро розслідувань відкрити кримінальне провадження щодо колишнього виконувача обов’язків міністра культури та інформаційної політики Ростислава Карандєєва і начальниці кадрового відділу міністерства Лесі Сидорової.

Йдеться про обставини тривалого переслідування науковиці, яке, за її позицією, супроводжувалося неодноразовими незаконними звільненнями та використанням службового становища для тиску на неї.

Цього разу предметом розслідування стане третє звільнення Олесі Стасюк. У зверненні до суду порушено питання про можливі кримінальні правопорушення, передбачені трьома статтями Кримінального кодексу України: незаконне звільнення працівника (ст. 172), зловживання владою або службовим становищем (ст. 364) та службове підроблення (ст. 366).

За твердженням сторони науковиці, під час кадрових рішень керівництво Міністерства культури неодноразово нехтувало судовими рішеннями щодо її поновлення на посаді. Окремі обставини, зокрема можливе оформлення неправдивих службових документів, тепер мають перевірити слідчі ДБР.

Ця історія не розпочалася вчора. Протистояння Олесі Стасюк із керівництвом Міністерства культури бере початок із періоду, коли відомство очолював Олександр Ткаченко, а згодом продовжилося за керівництва Ростислава Карандєєва.

Важливу роль у цій справі відіграли судові рішення. 22 жовтня 2024 року Івано-Франківський апеляційний суд ухвалив рішення на користь Олесі Стасюк, яке надалі залишив у силі Верховний Суд. У судовому процесі розглядали, зокрема, обставини звільнення науковиці та її доводи щодо політичного характеру переслідування, пов’язаного з дослідженням кількості жертв Голодомору.

Олеся Стасюк послідовно відстоює свою позицію та право продовжувати наукову діяльність. Її дослідження стосуються Голодомору-геноциду українського народу, збереження історичної пам’яті та донесення правди про злочини радянського режиму.

Ухвала Шевченківського районного суду відкриває можливість для перевірки дій посадовців уже в межах кримінального провадження. Тепер слідство має встановити всі обставини та надати їм належну правову оцінку.

Ця справа виходить далеко за межі одного кадрового конфлікту. Вона стосується права українських науковців вільно досліджувати власну історію, не боячись адміністративного тиску, та відповідальності державних посадовців за рішення, які вони ухвалюють.

Боротьба за справедливість не повинна зупинятися перед високими кабінетами. Адже державні посади не дають права ігнорувати закон, а наукова діяльність і дослідження трагічних сторінок української історії не можуть ставати підставою для переслідування.