Днями, а саме 18 червня, минуло 3 роки, як відійшов у вічність багаторічний очільник Івано-Франківщини Михайло Вишиванюк.

Його називали керівником від Бога, адже саме за його діяльності Прикарпаття активно розбудовувалося й розвивалося. До заслуг Михайла Вишиванюка відносимо й спорудження єдиного у світі Музею писанкового розпису у Коломиї, який було відкрито у вересні 2000 року під час Х Міжнародного Гуцульського фестивалю і який став візитівкою столиці Покуття.

"Не чекайте подяки на цій землі від людей - ідіть вперед і не опускайте руки. Робіть добро і найбільшу нагороду чекайте там..." - це слова Михайла Вишиванюка.

До сумних роковин відомого прикарпатця Дзеркало пропонує спогад про Михайла Вишиванюка, який після смерті до редакції  надіслав відомий українець з американської діаспори, президент Світового конгресу українців (1998–2008) Аскольд Лозинський.

"Нашу українську громаду огорнув глибокий смуток, тобто не тільки родину і близьких друзів, але Франківщину і цілу Україну. До речі, смуток відчутний також у діаспорі.

Михайло та я дружили. Ми запізналися через спільного друга, не потребували один одного для будь-якої справи і ніколи не просили один одного ласки. Одначе, ми завжди відчували, що коли була би потреба, то один другому напевне допоможе. Це було внутрішнє відчуття, бо не було конкретної потреби. Нас єднали також спільні батьківщини, Україна і Івано-Франківщина, хоч Михайло був гуцул, а я бойко з Нью-Йорку по батьковій лінії. Правду кажучи, ми далеко більше не годилися, ніж годилися, але все ж таки ми взаємно дружили, ми гостили один другого, ми дискутували, ми інколи сварилися, але ми завжди один одного взаємно поважали та, відверто кажучи, любили.

Михайло був кремезний, усміхнений, увічливий, завжди готовий стати у прислузі, знайомим і незнайомим. Це був Гуцул дійсно з великої букви не тільки за походженням, але й за натурою! Це була людина, повна життя, задумів і планування, як ці задуми впровадити в життя. У наших розмовах ніколи не бракувало слів, емоцій, натхнення, відчаю. Нам взаємно підходило наше товариство і дружба. Мали ми також і спільних друзів.

Чи був він на даний час губернатором, чи ні, усі вважали його вічним і незмінним губернатором Франківщини. У нього не було других претензій. Він був господарем своєї землі, де він народився, виростав, працював. Він служив народові, тобто допомагав своїм людям. Інколи ми дискутували по різних сторонах політики. Я йому говорив, що його зверхники далеко менш шляхетні, ніж він. Він казав, що то нічого, для нього не справа у позиції, що його моральний обов'язок допомагати своїм людям, і це він робив, маючи посаду чи ні.

Як українець він любив безмежно не тільки свої Карпати, але цілу Україну. Ніколи не говорив про себе, який він великий патріот. Його патріотизм визначався у його ділах, а не словах. Михайла знали і шанували всі: його друзі, приятелі, однодумці, навіть ті, котрі з ним не годилися, може і не любили, але шанували, бо знали, що він чоловік діловий, відданий, що з ним можна домовитися. Він був доступним не тільки для друзів, але навіть противників, якщо цього вимагала справа.

Як людина він був щирим, відкритим, з серцем великим, як його обійми. З ним не можна було просто поговорити, треба було запізнатися при столі по-нашому. Він був господарем кожного заходу, де б він не був. Він зближував людей, включався у справи, які були далекими для нього, тільки тому, що він бачив важливість справи і хотів допомогти. Допомагав у політиці, в мистецтві, навіть у релігії. Влаштовував політичні зустрічі між людьми, далекими один від другого, для зближення та співпраці, допомагав робити кіно, ставити музеї, влаштовувати церкви в Україні та навіть у діаспорі. Його усмішка вдоволення від того, що робиться справа, була для нього насолодою. Та усмішка була така широка і здорова, як, здавалося, його фізична особа.

Різні бувають люди. По-різному людей оцінюється, але найголовніше, щоби вони старалися робити добро. Це було кредо Михайлового життя. Він завжди мусив бути зайнятим, і в більшості випадках зайнятим, роблячи загальне добро. Не забував також про свою родину.

Правда, впертий як гуцул, Михайлові ніколи не бракувало власної думки, але він завжди вислуховував та цінував думку іншого. Йому не залежало на тому, щоби його думка переважала. Йому було важливо, щоби його батьківщина процвітала і щоби люди жили добре.

Губернатором він був не тільки за призначенням, більше за натурою. Як до своєї родини, своїх друзів він був вірним своїм зверхникам, коли займав відповідальний пост. Але більш відданим він був своєму власному сумлінню, а воно не могло його змилити, бо у тому сумлінні був голос його народу. Був голос, бо Михайло постійно з народом зустрічався. Він не сидів у кабінеті. Михайло не перечив дорученням, які йому давали на формальному пості, але робив просто так, як говорив йому народ. І тому його праця завжди виходила на добро народу.

Відхід на другу, мабуть поважнішу господарку поза цим світом Михайла Вишиванюка – це дійсно велика і болюча втрата для його родини, дружини, дітей, внуків, для всіх гуцулів, для області Франківської, для українського народу, для України. Для його друзів, мабуть, не менше.

Прощавай, Михайле! Побачимось знову напевне! Мабуть, Господеві потрібно було господаря для якогось важливого діла вгорі. Тому Він покликав так передчасно тебе.

Напевне, на Франківщині ще буде багато губернаторів. Ніхто не є незамінним. Але для мене залишиться в пам'яті один найголовніший губернатор. Це Гуцул з великої букви – правдивий господар Франківщини.

Вічна тобі пам'ять, Михайле!"

Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ, Михайлів друг з Америки