Родина Романюків-Волощуків з Рунгурів пройшла дві війни - Другу Світову й нинішню війну з російським агресором. Дід Іван, якому зараз 97 років, у 1944 - 1945 роках возив на вантажівці поранених і боєприпаси на підступах до Берліна. А його онук Руслан боровся з російськими агресорами на Сході. Тепер служить за контрактом на аеродромі в Корничі, заочно навчаючись у військовому училищі. Зізнається, що хоче знову туди, де гаряче, однак аеродромне начальство не пускає, та й двійко малих дітей за штани тримають. Мобілізували Руслана у червні 2014-го. Потрапив у делятинський батальйон тероборони "Прикарпаття" водієм автобуса. Про те, як майже неозброєний батальйон їхав на війну, нагромаджено копиці слів, як і про самовільний відступ батальйону з бойових позицій. Руслан Волощук їхав за кермом свого "школярика" останнім під час відступу. Відповідав за життя солдатів. Його "Богдан" чи не єдиний автобус з колони, який прибув до Делятина неушкодженим з цілими й неушкодженими пасажирами. "Мій автобус - звір, проривався там, де прорватися було дуже проблематично, - мовить Руслан, - навколо нього свистіли мінометні черги, а на корпусі - жодної подряпини. Видно, в салоні не було жодного грішника", - піджартовує... За мужність і професійну вправність бійця-водія Руслана Волощука нагороджено орденом "Семена Височана" з присвоєнням йому почесного звання "Лицар ордена Семена Височана". "Про те, що я воюю, дідо не знав, - зізнається Руслан, - ми берегли його нерви, він і так багато пережив". Дідо Руслана читає багато газет. Аналізує події, згадує пережите, співставляє. "Тато трохи підупав, коли померла моя мама, - каже його син пан Василь, котрий за батьком доглядає. - Самі подумайте, - вони прожили 70 років разом душа в душу. А пару років тому ми думали, що татові настав кінець. У дев'яностолітньому віці він перебув чотири складні операції на внутрішніх органах. Оперував хірург Володимир Дебенко. Тато не тільки вижив, а й відмолодів. Добре себе почуває, їсть усе підряд, ще й чарчину міцної самогонки годен потягнути...". Розповідає найстарший Романюк. - Влітку 1944-го мадяри відступаючи спалили все село. За час своєї окупації вони закатували більше 100 рунгурців. Прийшли совіти й мене мобілізували на війну. У Коломиї був збірний пункт. Нас там зібралося дуже багато хлопців. До пізнього вечора там проводили реєстр і проходили медкомісію. А над ранок виявилося, що добра половина рекрутів уночі повтікала: хто переховуватись по хатах, а інші - в ліс до бандерівців. Бо вмирати доведеться однаково, то вже краще - за Україну. Оголосили, що треба хлопців на курси водіїв з освітою не менше 7 класів. Я мав лише два класи польської школи, а збрехав, що маю сім і мене зарахували до групи підготовки водіїв. Пройшов водійські курси в місті Орджонікідзе. Відтак потрапив у 223 полк на 2-й Білоруський фронт, котрий наступав на німців з боку Прибалтики. Німці скажено опиралися, йшли тяжкі бої. Мене поранено в голову, потім осколок потрапив у ногу, сидить він там і дотепер. Машину мою німці підірвали, але так, що ніхто не загинув. Уже в самій Німеччині йшли вуличні бої. Якось ми з побратимом притисли до стіни одного німця. Товариш хотів його на місці пристрелити. Але я його спинив: нащо, кажу, гріх на душу брати і вбивати беззбройного. Так той німець віддав мені свою бритву і шкіряний пояс, я його тримаю, як трофей. Василю, покажи ремінь!.. На початку 1947-го вояк повернувся до рідного села. І відразу нова влада призначила його головою сільради. А це означає майже підписати чоловікові смертний вирок. Адже довкола в лісах переховувалися повстанці й нещадно карали окупантів і їхніх прислужників з місцевих. Старий чоловік згадує, як у 1951 році енкаведисти підірвали три бункери. Живих зв'язаних повстанців висадовили на кузов машини. Один з них, тяжкопоранений, з усієї сили гримнув головою до борта кузова й віддав Богові душу... Той період біографії Івана Романюка чи не найскладніший. Син Василь зізнається, що сам не розуміє, як тато примудрявся балансувати на межі двох вогнів. Знає єдине: батько тримав з бандерівцями зв'язок, навіть посилав для них харчі.  Його не чіпали, він був їм потрібний. В партію не вступав... Сам дідусь багатозначно киває сивою головою: "То треба в житті дещо видіти, аби бути мудрим і не робити дурниць...".  І ще: "Я їм, бандерівцям, казав після війни: хлопці, не воюйте більше, бо нема сенсу. Ви вже маєте велику славу в людей, побережіть свої життя. Не слухали...". А ось що нам додав до портрету свого діда його внук вояк АТО Руслан: "Дід усе життя був дуже врівноважений, гасив усі сімейні суперечки, ніколи сильно не нервувався. Та й, чесно кажучи, тяжко не працював, - майже все життя поштарем. До 90 років не знав болячок і до лікарів не звертався. Донині має, здається, усі свої зуби, хоч і сильно стерті, й тиск 120 на 80, ми перевіряли. Єдиний раз зламався, як умерла баба. То його сильно підкосило". Майже на тисячу гривень Іван Романюк передплатив періодику. Хоче тримати руку на пульсі всіх подій. Не відходить від старенького тата й донька пані Наталя, вчителька. Взимку, каже, тато слабував на грип, але одужав, як і багато разів у житті. Родина сподівається, що їхній "патріарх" подолає столітню межу. АВТОР: Андрій МАЛАЩУК ФОТО: Андрій КАНЯ