Чи вважаєте ви Коломию чистим, доглянутим містом? ОПИТУВАННЯ

Описуючи столицю Покуття в щойно перекладеній на українську книжці “До Галичини”, австрійський письменник Мартін Поллак зауважує, що “Коломия була брудним містом”. Правда, мова йде про кінець ХІХ-початок ХХ ст.

А якою бачиться Коломия сьогодні? Із запитанням, винесеним у заголовок, наша газета звернулася до людей, прізвища яких прикрасили цьогоріч Книгу шани Коломиї.

Галина БЕЖУК, головний бухгалтер міськвідділу культури:

– Наше рідне місто, як на мене, виглядає зовсім непогано, його прибирають, я би сказала, досить сумлінно, а не абияк. Від 1990-ого я щоранку йду зі своєї Старогончарної до праці в Народний дім, який належить до будівель, що прикрашають Коломию, і бачу, що прибирають не тільки середмістя, але й нашу долину не забувають. Біля “трьох п’ятірок” якось не стрималася й похвалила двірничку за те, що вимітає навіть недопалки з-під кущів, не вдає, ніби не помічає їх. Жінці, зауважила, було приємно, що її хвалять за працю. І в мене настрій поліпшився, бо зайвий раз переконалася: зустрічаєш людину, яка відповідально ставиться до своїх, нехай і нескладних обов’язків, — скажи добре слово, підтримай.

Маю також переконання, що проживають у нашому місті в основному люди виховані, культурні, завдяки їм легше підтримувати чистоту.Чисто ж, як відомо, не стільки там, де прибирають, скільки там, де не смітять. Чого нам усім потрібно навчитися — це сортувати побутові відходи, як роблять у країнах Заходу. У Німеччині, знаю, господар викидає непотріб у п’ять по-різному пофарбованих контейнерів, там до цього вже давно звикли.

Ще краще виглядала б Коломия, якби різноманітні служби, розкопуючи асфальт для прокладання комунікацій, дбали потім про приведення дороги в першопочатковий стан. На жаль, у нас за цим недостатньо контролюють, тому то тут, то там можна побачити понівечену вулицю, яка створює водіям незручності. Та й пішоходів зіпсуті тротуари навряд чи влаштовують. Ось біля греко-католицької єпархії дорогу були розрили, а за якийсь час знову заасфальтували. Значить, можна подбати, якщо захотіти, про порядок.

А загалом місто явно змінює своє обличчя на краще. З’являються нові квітники, милує око площа з трояндами біля музею “Писанка”, матері приводять діток до нового водограю… Наше давнє місто заслуговує на те, щоб його любити і дбати про його вигляд кожної пори року.

Віктор БОЙКО, заступник головного лікаря ЦРЛ:

– Якщо порівняти з тим, що було ще років десять тому, то Коломия стала чистішою, впорядкованішою. Утримувати місто в ідеальному стані неможливо хоча б тому, що багато новобудов, ми ще не навчилися будувати настільки охайно, як на Заході, проте про відносний порядок можна вести мову. Немає вже принаймні перед універмагом надвечір куп сміття, залишених після стихійної торгівлі, є натомість оригінальні лавочки для сидіння. Комунальники стовідсотково працюють краще, відповідальніше.

На що нам варто звернути посилену увагу, особливо тепер, з настанням осені, то це на паління сміття. Просто якась пошесть пішла – люди палять на городах усе що попало, буває, що містом важко й пройти, не затуляючи носа. Це проблема не лише Коломиї, вона, мабуть, всеукраїнська, та оскільки ми проживаємо в Коломиї, мусимо якось вирішувати її на своєму рівні. Ще можна заплющити очі на те, що горить суха трава, шкода від того невелика, хіба може згоріти й будівля. Значно гірше для здоров’я, коли палять ´уму, пластик. Навіть неастматикам тоді доводиться важкувато дихати.

Що протиставити цій шкідливій звичці? Особливо тепер, коли санепідстанція розділена вже на два підрозділи з дещо іншими повноваженнями, ніж мала раніше. Вихід, напевно, в тому, щоб навчитись утилізувати гуму й пластик. А паралельно з цим думати над створенням підрозділу екологічної поліції. Надіятися на високу свідомість усіх без винятку власників городів, найімовірніше, дарма, строгий контроль з боку поліції міг би поправити становище й зменшити кількість відвідувачів поліклініки зі скаргами на органи дихання. Як мовиться, чим більший штраф, тим вища культура населення.

Впадає в око також мала кількість урн і контейнерів для сміття в місті. Відчутно це хоча б на прикладі мікрорайону Богуна. Розрахунок щодо контейнерів тут роблять, можливо, на основі кількості мешканців мікрорайону, проте потрібно врахувати той факт, що висипають сміття в контейнери не тільки свої мешканці, але й чужі. У середмісті урни ще трапляються, однак чим далі від центру, тим їх менше і менше. А на околиці також є потреба викинути обгортку від морозива чи цукерків. От і викидають у канаву, а то й на дорогу.

Як лікареві мені хочеться нагадати: чистота, гігієна, гарний вигляд не лише тішать око, але й безпосередньо впливають на здоров’я людини. А здоров’я – найбільша цінність людини.

Оксана ПЕТРУК (сестра Вероніка), вихователька дитячого будинку сімейного типу:

– Коломия – моє рідне місто, я його люблю таким, яким воно є, і коли випадає виїхати на якийсь час, починаю невдовзі нудьгувати. Тягне все-таки до свого коріння, до місця, де народилася, і навряд чи тільки мене тягне.

Звичайно, хотілося б бачити місто кращим, доглянутішим, принаймні всюди таким, як у центральній частині. Мешкаю я на Січинського, там є поперечні вулички, які бажали б бути значно впорядкованішими. Трохи підводить тут, як на мене, наша ментальність. Причину цього частково бачу і в економічній ситуації. Місто навряд чи може стати кращим, упорядкованішим, ніж життя значної частини його мешканців. Ціни й тарифи зростають, пенсії малі, звідси невдоволення людей, особливо старшого віку, переконання в тому, що про доглянуті вулиці має дбати тільки держава, а звичайний мешканець тут ні при чому.

Спостерігаю також певну різницю у ставленні до навколишнього середо­вища мешканців приватних і багатоповерхових будинків. На подвір’ях багатоповерхівок, таке враження, більше сміття. Чи не тому, що там прибирає двірник, працю якого не всі шанують? Сидять на лавочці бабусі, лузають соняшникове насіння, а біля них бігають онуки й спостерігають. Дуже ймовірно, що коли внуки виростуть, вони так же плюватимуть на землю насіння, як і їхні бабусі. Бо поганий приклад сприймається чомусь швидше, ніж сотні слів про потребу культурної поведінки.

У будинку Святого Миколая я опікуюся десятьма дітьми, є їхньою прийомною мамою. Завжди, коли веду їх на прогулянку, стараюся звертати увагу на сміття, що трапляється нам по дорозі. “Бачите, діти, – кажу, – ось повикидав хтось нечемний папірці, огризки яблук. Хіба приємно дивитися на такий тротуар? А якби кожен з нас кинув під ноги десять качанів, у що перетворилося б наше місто?”

Так, наше місто має давню й славну історію, воно гарне. Не само по собі гарне, а тому, що більшість коломиян дотримується порядку, чистоти. Потрібно, щоб кожен спитав себе: а що особисто я роблю, щоб Коломия ставала привабливішою, естетичнішою? Діти дивитимуться на нас, дорослих, змалку усвідомлюватимуть потребу в чистоті, культурній поведінці. І тоді про Коломию будуть відгукуватися як про цивілізоване європейське місто навіть гості з країн, які ми вважаємо прикладами для наслідування.

Дмитро ЧИБОРАК, народний артист України:

– Можливо, моя думка з приводу вашого запитання не буде збігатися з думками інших опитаних, та мушу заявити, що вважаю місто і не чистим, і не доглянутим. Візьмімо хоча б співмірні з Коломиєю міста – Мукачеве чи Кам’янець-Подільський. Порівняно з ними ми пасемо задніх. Бо що маємо, окрім залишених Австрією вишуканих архітектурних будівель? Заляпану “Писанку”? Новітні забудови, які ростуть наче гриби, не вписуються гармонійно в архітектурний ансамбль середмістя, не відчутно, щоб при спорудженні їх зважали на естетичний вигляд будови.

Нашому театрові часто доводиться виїжджати на гастролі як за рубіж, так і по Україні. Про враження від зарубіжних країн розповідати не буду, краще скажу про українські міста. Ось були ми в Полтаві, можна сказати, культурне осердя держави, сива історія. Там діє фестиваль “В гостях у Гоголя”, нас теж запрошують. У ході фестивалю на театральну сцену виносять прапори Тбілісі, Мінська, Києва, Харкова… І Коломиї. Повірте, серце просто виповнюється гордістю за рідний край, який отримав можливість репрезентувати себе на полтавській сцені.

Прикро, але гордості за своє місто тоді, коли гості приїжджають до нас, я не відчуваю. Бувають моменти, коли я червонію мов рак. Куди не повернешся – висміяна Гоголем миргородська калабаня. Тим часом як у сьогоднішнього Миргорода є чого повчитися, місто, не побоюся цього слова, випещене, аж блищить від краси, доглянутості. Чому ж у нас так не по-господарськи виглядають вулиці й тротуари, будинки? Ми що, з іншого тіста спечені?

До речі, про одну сумнозвісну будівлю, що напроти нашого драмтеатру. Про колишній кінотеатр імені Ірчана, який давно став більмом на оці міста. 2000-ого року я просив-молив владних мужів: дозвольте нам об’єднати цей нещасний кінотеатр у єдиний театральний комплекс, у нас одна котельня, будемо утримувати його, не дамо пропасти. Це ж колишній кінотеатр вищої категорії, там солідна, на 900 місць, зала, амфітеатр… Ні, продали (знаємо, хто і кому продав), програли в карти… І що доброго з того? Уже й горіла будівля, підпалена безхатьками, і розікрали всередині що могли, і чорнозем повивозили з-під амфітеатру.

Не бачу іншої ради, як знести цей кінотеатр, щоб не псував вигляду, бо реставрації він навряд чи піддається. А на цьому місці впорядкувати сучасну площу, встановити пам’ятник коломийці, який міг би стати єдиним у світі пам’ятником на честь пісні. Якщо ж є інші пропозиції, треба розглядати. Знаю тільки, що миритися з таким запустінням у центрі міста аж ніяк не пасує, тим паче що туристи, чиї автобуси зупиняються біля кінотеатру, звертають увагу передусім на цю архітектурну потвору. І роблять відповідний висновок.

Спілкувався Дмитро КАРП’ЯК

Читайте також: Три речі, які сприятимуть кращому іміджу Коломиї. ОПИТУВАННЯ