Додому Новини Суспільство Три речі, які сприятимуть кращому іміджу Коломиї. ОПИТУВАННЯ

Три речі, які сприятимуть кращому іміджу Коломиї. ОПИТУВАННЯ

0
Поділитися

Назвати цих три речі редакція “Дзеркала Коломиї” попросила відомих у місті людей.

І ось що вони відповіли.

Іван МАРУНЯК, громадянська мережа ОПОРА:

Ще два з половиною роки тому особливої уваги на стан тротуарів я не звертав, аж поки дитячий візок не став атрибутом нашого сімейного життя. Погана якість покриття та високі бордюри на пішохідних переходах – це те, що погіршує комфорт пересування містом з такою наразі невід’ємною складовою прогулянок, як дитячий візок. За короткий термін цю проблему, зрозуміло, не вирішиш, але її вирішення, на мій погляд, повинно бути одним з пріоритетів органу місцевого самоврядування. Якщо якість і зручність тротуарів лише негативно впливає на нервову систему, але вільно пересуватися дозволяє, то доступ до значної частини торговельних закладів – завдання не з простих. Значна частина їх взагалі не пристосована до того, щоб можна було вільно зайти з дитячим візком. Для мене ця проблема має тимчасовий характер, адже дитина виросте і потреба у візку відпаде, однак для людей з інвалідністю – це мука на роки. Тому хотілося б, щоб комфортне пересування і доступ до магазинів, кафе, закладів соціальної інфраструктури були комфортними для всіх. Над цим, мабуть, владі й бізнесові необхідно взаємодіяти успішніше.

Центр надання адміністративних послуг – це суттєвий крок у напрямку спрощення і поліпшення доступу до адмінпослуг. Видача різноманітних довідок, дозволів, витягів, реєстрація речових прав, реєстрація місця проживання відбувається в одному місці. Це означає, що зникла потреба оббивати пороги різних установ і бігати по різних кабінетах за отриманням довідок, дозвільних документів чи для здійснення державної реєстрації чогось. Щодо цього напрямку, то підстав для критики не маю, маю лише побажання чи рекомендації, які полягають у наступному. Поруч з інформаційними картками про адміністративні послуги варто розмістити на сайті міської ради бланки документів, які необхідно заповнити для отримання адмінпослуг та зразки їхнього заповнення, щоб громадяни мали можливість відвідувати ЦНАП з готовим повним пакетом документів, заповнивши всі форми і заяви вдома. Крім того, слід також рухатись у напрямку дистанційного надання адміністративних послуг через електронні сервіси.

Якось у друзів, які завітали до мене в гості, під час прогулянки центром міста виникло бажання посмакувати стравами гуцульської кухні. Знаю, де це бажання можна реалізувати за містом, але де в центрі міста можна з’їсти, скажімо, бануш – не знав. Згадав усі місця, де можна з’їсти піцу, де готують суші, а от де гуцульська кухня, не зміг згадати. Допомогла дружина, і ми таки знайшли один заклад, який частково задовольнив гастрономічний інтерес моїх друзів. Тим часом харчевні з місцевою кухнею чи з якоюсь унікальною особливістю є не менш важливими для приваблення туриста, ніж пам’ятки культури і музеї. Хочу сказати цим, що розвиток туризму – комплексна річ і потребує комплексного підходу. Але якщо вищезгадані перша і друга речі, які вартувало б змінити, залежать від влади, то збільшення туристичної привабливості через заклади харчування з місцевою кухнею чи якоюсь унікальною особливістю – це прерогатива місцевого бізнесу. Не впевнений, що наступного разу мої гості вдруге захочуть подивитись на те, що вже бачили і біля чого фотографувались, але добре знаю, куди вони підуть пити смачне пиво. За гуцульським антуражем і кухнею їм доведеться їхати за місто.

Леонід МЕЛЬНИК, мистецтвознавець:

Перше і найважливіше – це зберегти ту частину архітектури міста, в якій яскраво виражено стиль європейської архітектури кінця ХІХ-початку ХХ ст. Цей стиль освіжив західноукраїнські міста методикою використання декоративної пластики у формі античних масок, рослинного й декоративного орнаменту, художнім оздобленням металевих конструкцій балконів, різьбленням дверей, які в кожному окремому будинку втрачають свою практичну суть і стають вишуканими творами декоративного мистецтва. Цей стиль отримав назву віденського ренесансу і мав на меті утвердження не стільки сили і прогресу тодішньої монархії, скільки утвердження краси і свободи, які має нести людині архітектура.

Друге. Якщо не вдається викорінити, то необхідно хоча б обмежити привласнене окремими суддями право іменем України узаконювати насильство і шахрайство. Наголошую на цьому вкрай негативному, навіть злочинному, методі ведення судового провадження тому, що самому довелося відчути й пережити насильство і навіть заплатити за нього чималу суму грошей. Узаконене суддею шахрайство знівелювало мою громадянську гідність. Суддя забув, що шлях до правової держави потрібно шукати в пріоритетах громадянської самооцінки, особистої гідності й самоповаги. Один російський письменник зауважив свого часу: «Моє головне звинувачення режиму Сталіна, Берії, Вишинського в тому й полягає, що вони не тільки вбивали, але й спідлювали, знижували рівень світового добра». Я далекий від того, щоб порівнювати суддю зі Сталіним, але те, що мені довелося бути свідком підлості з його боку, дозволяє погодитися з письменником – невинна жінка стала жертвою шахрайства, узаконеного іменем України.

І третє. Спочатку – на, а потім – віддай… Саме така нездорова ситуація склалася в нашому місті. Вона торкнулася святого чуття – віри, релігійного переконання, вона заперечує право одним вибирати собі конфесію. Почалося протистояння, яке не вщухає й сьогодні. Тут не стільки вимога віддати церкву іншій громаді, скільки виховання зневаги однією частиною суспільства до другої. Якщо хтось придумав конфесійну боротьбу, то він був злісним і цинічним злочинцем. Він знехтував основний принцип християнства, бо релігія – це культура, а культура – це повага до людини, повага до того, що робить твій ближній. Зрештою, культура – це ще й совість і благородство. Що ж не поділили ті, хто розпочав протистояння? Не поділили архітектурну споруду – церкву, яку одні вважають православною від початку її спорудження, інші –греко-католицькою. Але шановні! Ця церква ніколи не була в далекі історичні часи ні православною, ні греко-католицькою, бо її взагалі не було ні в ХVI, ні в ХVІІ, ні в ХVІІІ, ні в першій половині ХІХ ст. Цьому є незаперечні докази, що ґрунтуються на документах і дослідженнях учених. Отож що я хотів би для міста в майбутньому? Бажання просте – в майбутньому не мало б бути міжконфесійних протистоянь. Бо вони принижують українську націю, формують про нас нездорове уявлення.

Тарас ГІНЧИЦЬКИЙ, заслужений працівник культури України:

Впродовж останніх років у нас менше і менше уваги звертають на мистецтво хорового співу. Давніше, пригадую, чи не кожне підприємство мало свій хор, успішно виступали капели вчителів, медиків… Капела вчителів, на жаль, розпалася, медики поки що тримаються. Про хори підприємств і говорити не доводиться, оскільки від підприємств тих хіба спомини залишилися. Бачу потребу в створенні муніципального хору, фінансування якого взяв би на себе міський бюджет. Витрати це незначні, а користь була б очевидною. Тим паче що з добором співаків жодних труднощів не виникло б.

Потребує урізноманітнення культурне життя міста. Не хочу сказати цим, що воно, тобто культурне життя, пішло на спад, ні, маємо багато цікавих заходів. Але інколи складається враження, що цим заходам бракує оригінального підходу, що тут діє певний штамп. Зайвий раз переконався в цьому минулої суботи, прогулявшись середмістям, яке окупувала молодь. Це була для мене приємна й дещо незвична прогулянка. В одному місці, бачу, співають, в іншому – декламують поезію, ще в іншому зібралися юні художники, недалеко від них ковалі… Молодим талантам нудно сидіти в залах і слухати багатослівних промовців, вони потребують вийти на вулицю і показати, що й самі чогось варті. Молодці, що тут казати.

Чомусь нема кому взятися за впорядкування озера біля парку Шевченка. Тим часом картина тут гнітюча. Озеро заростає очеретом, жодних умов для літнього відпочинку. Навряд чи там уже хтось і купається, хіба якісь екстремали. А могло б стати це озеро справжньою зоною відпочинку, якби у відповідальних за благоустрій міста людей дійшли нарешті до нього руки. І до озера, і до парку, який також потребує господарського ока.

Михайло ТУРИНСЬКИЙ, екс-начальник Коломийського електровузла зв’язку:

Оскільки вся моя трудова біографія, по суті, пов’язана з райвузлом зв’язку, не можу залишити поза увагою розмови, які точаться навколо подальшого підпорядкування поштового зв’язку в нашому місті. Розмови зводяться до того, що цей зв’язок буде підпорядковано Косову. Дуже дивне й несправедливе, як на мене, рішення. Мало того, що в пошти забрали властиві їй функції і змусили торгувати олією чи там макаронами, – тепер ще й підпорядкування змінять. Вузол зв’язку, нагадую, – це державне підприємство, воно сплачує в місцевий бюджет немалі суми грошей. І якщо державні органи не особливо зацікавлені, на жаль, у його успішній роботі, то мала б ударити на сполох і міська, і районна влада.

Щодо другого пункту моїх пропозицій, то тут я навряд чи буду оригінальним. Турбує мене, як автомобіліста, нікудишній стан наших доріг. Про це вже писано-переписано, та зрушень на краще недостатньо. Візьмімо бульвар Лесі Українки. Довго, в муках народжувалася ця міська магістраль. І ось нарешті бульвар виглядає по-новому, їдеш – а бруківка буквально вилітає з-під коліс. Це те, що називається містким словом – халтура.

Третя пропозиція безпосередньо пов’язана з попередньою. Служби, які видають ордери на розкопування вулиць чи то “Водоканалові”, чи газовикам, не вважають чомусь своїм обов’язком контролювати якість виконаних робіт. Тобто не пильнують за тим, щоб розкопане акуратно зачистили і зарівняли. Багато таких перекопувань, наприклад, на вул. Петлюри. Якщо знайдуться охочі присипати яму шутром, то ще добре. Але шутер довго не тримається, яма за якийсь час знову створює перешкоду автомобілістам. А виконавці робіт ніби ні при чому. Хоча мали б привести зруйновану ділянку дороги до попереднього вигляду і бодай таким чином довести, що по-справжньому люблять своє місто. Це ніби дрібниці, та здебільшого з таких дрібниць, а не з якихось грандіозних перспектив і планів, складається наше життя.

Спілкувався Дмитро Карп’як.

Читайте також: Кого і за які досягнення відзначили на День міста у Коломиї. ФОТО