Тиждень тому інтернет буквально облетіла світлина записки туристів з Коломиї 40-річної давності. Її знайшли у металевій коробці, захованій у стіні обсерваторії на горі Піп Іван. Відвідувачі обсерваторії одразу поділилися своєю знахідкою у соцмережах, попросивши користувачів допомогти знайти авторів записки. Четверо коломиян – Галайда, Малецький, Іванюк та Салістер – 30 квітня 1977 року на клаптику паперу залишили невелике послання для інших туристів: “Група з Коломиї зробила траверс Вухатий Камінь – Піп іван. Погода гарна, сонце, тепло, сніг і добра видимість. Спуск по дорозі підйому. Галайда Малецький Іванюк Салістер З празником!!!” (орфографія збережена). "Дзеркало Коломиї" розшукало одного з авторів записки – Володимира Галайду. Хоч шукати довго не довелося… У Коломиї про Галайду знають чи не всі – не одна добра сотня людей піднімалася з ним у гори, пізнаючи ази альпінізму. Володимир Галайда – відомий альпініст,  інструктор, тренер-рятувальник, багатолітній керівник секції альпінізму у Коломиї. За своє життя підкорив семитисячник десять разів! Такий випадок на Західній Україні унікальний, навряд чи хтось його повторював. [caption id="attachment_52807" align="alignnone" width="1920"] Фото: Андрій КАНЯ[/caption] Ще будучи семикласником, у пана Володимира з’явилася любов до гір. Тоді він отримав серйозне захворювання і лікарі категорично забороняли йому підніматися в гори. Але він був непохитним. "Так одна хвороба перейшла в іншу", - жартує зараз пан Володимир. Відтоді щонеділі коломиянин ходив у гори. Зараз, у свої 65 років, Володимир Галайда, хоч вже і не щотижня, як раніше, продовжує підкорювати вершини, давати настанови майбутнім альпіністам та займатися льодолазанням. А це, погодьтеся, варте поваги. - Чи пам’ятаєте той день, коли залишили цю записку? - Не пам’ятаю, відверто кажу, хоч би й дуже хотів. Щонеділі ми ходили в гори, часто залишаючи записки. Із записками в нас була одна ціль: підтвердження того, що ми там були і підкорили ту чи іншу вершину. В кожній нашій записці ми залишали інформацію про себе, а також вказували дані із записки наших попередників. Тобто, залишаючи свою записку, забирали записки інших альпіністів, які відвідували ці місця до нас. - Ви тоді написали записку ще з трьома товаришами. Розкажіть про них. - Мені складно про них щось розповісти. В гори ходив із сотнею людей… Всіх вже й не пригадаю. Але було б приємно з ними зустрітися. Можливо вони прочитають це інтерв’ю і зателефонують мені. - З чого починалася ваша любов до гір? - Моє захоплення розпочалося з хвороби, як би це дивно не звучало. Я не міг втримати в руках навіть чайної ложки. Страшенно боліли суглоби. Це був ревматизм серця… - Скільки тоді вам було років? - Я був у сьомому класі. І вже в такому віці я не міг займатися спортом, а про гори й думати не варто було. Тому вирішив, що однією хворобою виганятиму іншу. Зараз туристи, йдучи в гори, мають відповідне спорядження – палатки, спальні мішки… А ми ходили в гори з байковими ковдрами і фуфайками, які розстеляли під спину, карематів у той час не було. Так ми й спали. Ніколи не лягали спати в одязі. Нерідко нас притрушувало снігом… І черевики  були тонкі, швидко замерзали, тож було дуже холодно в ноги. - Коли звичайне захоплення переросло в професійний альпінізм? - Після служби в армії вже з карпатськими значками "Говерляни" ми почали ходити в походи. І тільки з 1973 року я почав їздити у "великі гори" і офіційно вважався альпіністом, належав до Федерації альпінізму Івано-Франківської області. Тоді ставлення до спорту було серйозніше. Відбір спортсменів, тренування, підготовка до гір були жорсткими. Принцип, за яким відбирали, - це коли з 10 охочих, які займалися на скелях, далі проходили лише троє… А потім знову відбувався відбір, влаштовували змагання. Можна було побачити, хто росте, хто справді серйозно займається. А зараз правила інші… Влаштовують фестивалі, на яких, якщо зайняв перше місце, то ти вже кандидат. А як за рік можна стати кандидатом, навіть якщо не їздиш в гори. Про який професійний ріст йдеться? - Колись набагато серйозніше займалися питанням підготовки, ніж це практикують зараз? - Не хотів би порушувати цю тему. Наша школа підготовки загальновизнана. Це необхідні навички та знання. Одного бажання бути альпіністом – замало. Необхідна психологічна та фізична підготовка. Гори є гори. Та й займатися серйозно хочуть не всі. Для багатьох це просто розвага – випити-поїсти, зробити фото. - Які вершини ви підкорили? З чого починали? - Починали, звісно, з Карпатських гір – з Говерли, потім був Петрос, Близниця, Довбушанка… - Які найвищі вершини? - Пік Ісмаїла Самані (пік Комунізму), гірська вершина в хребті Академії Наук, у гірській системі Паміру, розташована на території Гірського Бадахшану (Таджикистан). Висота піку - 7 495 м. - За скільки часу ви підкорили цю вершину? - Взагалі сходження, залежно від складності і протяжності маршруту, може тривати від декількох годин до декількох днів, тижнів і місяців. При тривалому перебуванні на висоті в організмі наступає ряд змін, суть яких зводиться до збереження нормальної життєдіяльності людини. Це процес акліматизації. Спочатку піднімаємось на 5000 м і спускаємось в базовий табір, потім піднімаємось на 6000 м і знову повертаємось до табору. Це своєрідна підготовка. На третій день беремо висоту. Зі спуском цей процес займає 3 - 4 дні. Для  того щоб у горах ходилося довше і легше, не поспішайте спускатися. Процес адаптації організму дуже кропіткий. З першого разу не все вдається. Багато залежить від погодних умов. Цього року у січні-лютому були сприятливі умови для підкорення Петроса та Говерли. Головне – мати відповідне спорядження, “кішки” та легко адаптуватися до висоти. - Ви ходили в гори щонеділі? - Загалом – так, кожної неділі. - А зараз? - Досі ходжу. За останній рік практикую походи раз на місяць, а взагалі - все залежить від можливостей та фінансування. Та й не всі витримують наш графік. От наприклад, сьогодні ми поїхали в Шепіт на Буркут, а завтра о п’ятій годині ранку ми вже на Говерлі. Ти завжди маєш бути в формі, а для цього необхідно систематично тренуватися. Насправді мало людей, які займаються цим видом спорту професійно. З 1976 року ми почали займатися в секції альпінізму, згодом я очолив її. Відповідальний за діяльність секції і дотепер. Хотів би вже віддати цей "портфель" комусь іншому, але таку людину знайти важко. - Не бачите в Коломиї гідного кандидата? - Не в тому річ. Просто ніхто не хоче взятися за цю справу серйозно. Так, можуть пробувати – рік, другий і на тому кінець. А альпінізм – це не той вид спорту, який ти можеш залишити в будь-який момент. Тут є відповідальність перед людьми. Як ти будеш дивитися людям в очі, якщо пообіцяв їм сходження на Ельбрус (найвища вершина Кавказького хребта. Висота - 5 642 м) і не дотримав слова. Людина повинна бути відповідальною. Зараз є певна проблема з вибором маршрутів. У зв`язку з подіями на Кавказі, представникам Західної України взагалі проблематично туди поїхати. Там ми можемо позбутися документів або ж взагалі – не повернутися додому. - Розкажіть один з випадків під час сходження, який запам’ятався найбільше. - Був такий, під час сходження на Хан-Те́нгрі (пік на кордоні Казахстану, Киргизстану та Китаю. Друга за висотою вершина гірської системи Тянь-Шаню. Висота – 7010 м). Його взагалі вважаю містичним. Один з альпіністів зник безслідно. Я бачив цього чоловіка, коли фотографував гори. Він підійшов до мене і попросив узяти його фотоапарат, а сам відійшов. Я відчув сильний порив вітру, так ніби хтось штовхнув мене в спину і таке відчуття, ніби тебе затягує кудись. Ще мить – і вітер вщух, а чоловік – зник. І ніхто більше його не бачив! - Потім тривали пошуки? - Тривали! Був обліт вертольотом, але за ніч випало півметра снігу, так його й не знайшли. Таке трапляється і з досвідченими альпіністами… - Скільки разів ви були на найвищій вершині, яку підкорили? - Пік Ісмаїла Самані (пік Комунізму) – найвища взята мною висота, і був я там тричі. - Чим займаєтесь останні десять років? - Я пенсіонер. Нічого цікавого. [caption id="attachment_52809" align="alignnone" width="1920"] Нещодавно вийшли друком поштові марки зі світлинами з В. Галайдою, які виготовила "Укрпошта" на його замовлення.[/caption] - Але ж у гори продовжуєте ходити… - Тут не все так просто… Я стараюсь навчити і передати свій досвід іншим. За часів СРСР я був міжнародним гідом і мав ті можливості, яких не мали інші. Мій досвід може знадобитися іншим. У 2006 році я допомагав спускати з Говерли групу людей, бо професійні рятувальники не справились з цим завданням. - Розкажіть про своїх вихованців. - Я виховав чотирьох інструкторів. Це для мене важливий результат. Коломия взагалі завжди була однією з найсильніших у альпінізмі. Всі дівчата були нашими (жартує). Мені нерідко закидають, що я жорстокий і несправедливий. Але це все тільки тому, що мені шкода втрачати час на бездіяльність. Кожна хвилина необхідна для спортивної підготовки і навчання. - Як нині працює секція альпінізму в Коломиї? - Нам скрутно. Немає жодного фінансування. А спорядження коштує чималі гроші... - То секція тримається виключно на вашому ентузіазмі? - Так. Я досі воджу дітей в гори. Мій досвід і авторитет має слугувати людям. Вікторія МАРТИНЮК Читайте також:  Туристичний маршрут: Піп-Іван Чорногірський з Дземброні