Від 1860-х і до 1939 року в Коломиї, під упливом Європи, періодично відбувалися вечори (вечірки, вечерниці) з танцями, розвагами й скромним частунком.
Організовували їх активні українські коломийці. Зрозуміло, що в той час не існувало відділів культури, які комусь щось організовували б. Тому наші предки навчалися самі творити для себе приємні моменти.
Отже, як це робилося? Для кожної такої вечірки створювали тимчасовий оргкомітет, який мусив добре все продумати і спланувати. Тобто, встановити дату і місце проведення такої вечірки, скласти програму, замовити музик і буфет, визначити ціну на вступний квиток. За кожен пункт відповідала окрема особа, включно до того, хто повинен поприбирати салю після закінчення вечірки.
Після 1939 р. такий порядок зберігся в нашій діаспорі. Особисто мені доводилося не раз переконатися, наскільки відповідальні люди були колись у нас і залишилися на еміґрації. Якщо, наприклад, ви зобов’язані розкласти в залі крісла, то ви маєте прийти за годину до початку імпрези і зробити це. І я бачив, як приходили наші сивочолі люди та розкладали крісла, незважаючи не те, хто вони за фахом і які за віком. Вони з великою відповідальністю ставляться до таких, здавалося б, дрібних справ.
Окрема розмова про буфет. Давні великі залі, в т. ч. й наші коломийські, передбачали не лише місце для столиків чи танців, але (і це було дуже важливо!) для буфету. Мається на увазі ляду-прилавок та взагалі бар, який на вечірку відчиняли та заповнювали напоями й перекусками. Це могли робити самі організатори вечірки або ж запросити якусь кухарську фірму. У вступних квитках писало "Буфет о власнім заряді", що означало "Харчі й напої за свій рахунок".
Отже ж, якщо ви хотіли взяти участь у вечірці, то хтось мусив за вас поручитися, що ви порядна молода чи стара людина, не хам і не пияк. Потім ви повинні були купити вхідний квиток, дохід від яких ділився на оплату за оренду зали, на музик, на дрібні витрати (афішки, запрошення та ін.). Бувало, що дохід від таких вечірок переказували на якусь корисну громадську справу. Ну а кава, чай, тістечка, накладуванці, пиво, вино чи горілка – це за власний кошт.
Іноді визначалися строї вечірки, і їх суворо дотримувалися учасники. Хто не мав – позичав.
Визначали і церемоніймайстра. Деколи дехто мав коротке вступне слово. Влаштовували й різні ігри, загадки, флірт тощо.
Заздалегідь визначався порядок танців. Так в одній з програмок, яку вдалося знайти коломийським краєзнавцям, ми читаємо порядковість танців: коломийка, кадриль, танґо, полька, чарльстон. Тодішня наша молодь знала основні європейські танці і, вже згодом, опинившись у Відні, Варшаві чи навіть Парижі, почувалася там, наче між своїми. І при цьому не цуралася рідної коломийки, якою починалися і закінчувалися вечірки.
Прийнято було танцювати всім, а тому ніхто не стояв. Тут зроблю відступ і нагадаю, як кілька літ тому виглядав перший Віденський бал у Києві, де наші скоробагатьки (бізнесмени, депутати, міністри й підміністри) ходили один поза одного, бо не вміли танцювати. Та ще й деякі з них, всупереч визначеним строям, одяглися в краватки замість метеликів, а деякі й попустили ті краватки на своїх грубих шиях. Так виглядає країна і нація, коли пройдисвіти й злочинці видряпуються на суспільні верхи. Вони лише знають європейську валюту, а до культури їм, як свині до неба.
Якщо, приміром, вечірки організовувала гімназійна молодь, то на таких вечірках неодмінно були присутні, як своєрідні моральні наглядачі, професори гімназії. Ні в кого це не викликало спротиву, обурення, бо тоді ще ніхто не торочив, що молодь – це пуп землі і що все має бути для молоді.
Коломийські вечірки дорадянського періоду відзначалися масовістю, належною культурою і ставали місцевою подією.
Від 1939 р. наші люди звикли, що їм хтось щось повинен організовувати. Громадських ініціатив тепер, як кіт наплакав.
Микола САВЧУК