Як і попередні свої книжки, Богдан Волошинський нове видання представив детально і ґрунтовно. По суті, знайомство з книжкою переросло у цікаву майже двогодинну мультимедійну лекцію.

Звісно ж, потім були виступи гостей і дарунки – авторові і від автора. Богдан Волошинський передав у дар музеєві низку предметів, які належали Біберовичам, а потім зберігалися в його родині.

А Наталія Симчич подарувала музеєві столик з дзеркалом, у яке, крім Біберовичів, заглядали знані українські режисери та актори другої половини двадцятого століття, коли гостювали в Симчичів у Коломиї.

Я отримав книжку завчасу. І звернув увагу на гарно написаний науково-популярний текст, де мало лірики, а багато цікавих фактів. А ще – добротний і свіжий ілюстративний матеріал. Автор також дбає про читача й тоді, коли дає примітки з роз’ясненням давно забутих понять і реалій. Книжка приваблива й завдяки тому, що має гарне поліграфічне виконання.

Серед іншого, майнула гадка, а відколи знаю автора книжки? Виявилося, що від 1990 року. Я тоді прийшов працювати відповідальним секретарем у редакцію газети «Вісник Коломиї». Богдан Волошинський очолював РУХ у Коломиї, а від 1991-го завідував відділом інформації та зв’язків з громадськістю Коломийської міськради. У першій половині 1990-х ми бачилися ледь не щодня. Я бував на всіляких заходах, а Богдан Іванович приходив у редакцію газети і приносив для публікації свої статті. Подовгу затримувався з нами, журналістами, ввечері, аби перечитати їх перед тим, як надрукують у завтрашньому номері газети. Писав він тоді багато, і стосувалися дописи життя міста, реформування системи місцевої влади.

Тоді тривав перший етап декомунізації. Перейменували вулиці міські. Але й далі з націленим дулом на Коломию стояв радянський танк. Тоді Богдан Іванович привів у редакцію газети Євгена Стусіка, який підлітком стежив за розвитком подій у Коломиї у березні 1944 року. Німці з мадярами відійшли, а радянські ще не зайшли. Чоловік, очевидець тих подій, розповідав цікаві речі про три дні безвладдя.

1993 року Богдан Волошинський упорядкував і видав невелику книжку «Коломийська територіальна організація НРУ «Покуття». 1989 –1992 роки». Цінна вона хронологією подій доби відродження в Коломиї.

Ну а починав він з краєзнавства. Ще 1987 року у журналі «Жовтень» надрукували статтю Богдана Волошинського «Лавровий вінок для Іванни». 1991 року, в єдиному випуску коломийського журналу «Чорногора», надруковано його розвідку про невідоме фото Марка Кропивницького.

Тому й наступні книжки – це не щось нове у біографії автора, а продовження зробленого, хоча й віддалене у часі на три десятиліття. Мова про найновіше видання, а також книжки із серії «Коломийська бібліотека»: «Доля коломийського адвоката» (Коломия: Вік, 2020. 32 с.) і «У борні за чужі ідеали» (Коломия: Вік, 2021. 64 с.).

Під час приїздів до Коломиї з Івано-Франківська (а там Богдан Волошинський очолював обласний центр з перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади і місцевого самоврядування), ми декілька разів у різні роки знаходили спільні теми для бесід. Про Ягольницю, де у війну було розстріляно наших патріотів, і де нещодавно провели розкопки (там загинув і дідусь Богдана Волошинського – правник Олекса Коссак).

І про театр говорили. Згадалося, як Богдан Іванович з ентузіазмом розповідав про приїзд якоїсь театральної трупи до Коломиї. Мовляв, патріотично налаштований краєзнавець написав би: театральна трупа спочатку приїхала до Коломиї, а потім до Станіслава (теперішнього Івано-Франківська), бо Коломия – колиска національного театру. Але як погортати газети, то виходить, що вони приїхали спершу до Коломиї лише тому, що в Станіславі гастролював інший театр.

Богдан Волошинський згадав про останній день цьогорічної весни не випадково. Бо він любить таку символіку. Торік, наприкінці серпня, після презентації «Енциклопедії Коломийщини», почув від нього, як студентами в останні хвилини серпня відкривали вікна, і з вином і піснями запускали осінь.

Весна, яка минає, була сумною і тривожною. Сьогодні вночі треба відчинити вікна і запустити літо. І робити це можна без пісень і вина, але з твердою вірою, що літо принесе нам перемогу.