28 серпня православна церква відзначає останнє двунадесяте свято церковного року – Успіння Пресвятої Богородиці.
Цього дня закінчується двотижневий Успенський піст, який розпочинається 14 серпня на Маковія.
Церковний рік не тільки багатий на різні Богородичні свята, він також ними починається і завершується.
Відкриває його свято Різдво Пресвятої Богородиці, а завершує – її славне Успіння.
День смерті Пресвятої Богородиці називається в нашій Церкві Успінням, бо її тіло після смерті не зазнало тління, але одразу з душею було взяте до неба.
Свято має подвійний зміст: зрозуміла людська скорбота поєднується з радісною упевненістю в тому, що смерті як знищення і небуття просто не існує.
На це вказує і слов’янська назва: “Успіння” — тобто “Сон”, за яким буде пробудження і слава.
Із Святого Письма відомо, що після вознесіння на Небо Ісуса Христа Його Пречиста Матір залишилась під опікою святого апостола Івана Богослова.
Після Вознесіння Ісуса Христа Діва Марія жила на землі від 10 до 22 років. Все земне життя Богородиці вкладається у 72 роки.
Їй призначено було разом з апостолами нести у світі Вчення Христа.
Богородиця раділа успіхам Сина. Пресвята Матір Христова стала для всіх учнів Христових спільною Матір’ю.
Вони разом з Нею молилися і з великою радістю слухали Її повчальні бесіди про Христа.
Свято Успіння належить до найстарших Богородичних свят. Святкування його почалося в Єрусалимі невдовзі після Собору в Єфесі (431 р.).
Первісне святкування пам’яті Успіння під впливом Єфеського Собору наголошувало радше привілей її Богоматеринства і тому звалося “Свято Марії-Богоматері”.
В одній з похвальних бесід на честь преподобного Теодосія Великого (†529) говориться, що палестинські монахи щорічно з великим торжеством святкували 15 серпня “Пам’ять Богоматері”, тобто пам’ять її Успіння.
У Сирії в п’ятому столітті це свято мало назву “Пам’ять Блаженної”.
Аж у шостому столітті свято отримує свою теперішню назву: “Успіння Пресвятої Богородиці”.
Для українців Богородиця здавна була першою Заступницею і Помічницею, Пречистою Владичицею.
Саме до неї зверталися за будь-якої потреби, а особливо в ситуації цілковитої безвиході.