Сьогодні, 5 січня, виповнилося 94 роки сотенному УПА Мирославу Симчичу-Кривоносу. Нині Мирослав Симчич мешкає у Коломиї. Ось так 5 січня 1923 р. почалася життєва дорога і вибір Мирослава Симчича з с. Вижний Березів, тоді Станіславського воєводства. Мирослав Васильович пригадує: «Я народився в звичайній сім’ї, в звичайній селянській сім’ї у 1923 році 5 того 5 січня 23 року. Ну шо про свою сім’ю шось такого, шо цікавило би вас не розказувати може… Це була звичайна собі проста селянська сім’я, яка жила своїми інтересами, шоб вижити. Ну працювали на хліб насушний та й більше та й більше нічим не займались, ані тато ані мама.», - пише Локальна історія. Невдовзі пан Мирослав закінчив 7 класів «Рідної школи» у с. Нижній Березів. У 17-річнму віці вступив до Юнацтва ОУН, а через два роки його зараховано до Коломийського архітектурного технікуму. Мирослав Васильович згадує: «я вже прийшов сюда в Коломию, маючи вже знайомство з керівниками коломийської сітки ОУН юнацької і мене зразу… Такий Славко Солятицький познайомив з провідником гімназіальної сітки. а той дав мені завдання організувати, організувати юнацьку сітку в тому у архіт… в технікумі. Я це зробив.» В1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН "Орла", пан Мирослав покинув навчання і прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу молодим юнакам викладали топографію, навчали несенню польової служби, сторожової служби, особливостям артилерії, кавалерії. Мирослав Васильович згадує: «Кождий день ми мали 12 годин теорії, а до того ше були нічні заняття, то ти як 12 годин наслухаєшся теорії, а відтак ше вночі як ідеш по як ідеш по азимуту в Карпатах, то йдеш по карті йдеш по карті по компасу. По компасу, а то вночи дощ темно не видно. Я раз ішов як провалився в якийсь обрив, то тільки гепнув чую в очах блиснуло як зависоко я падав по сьогоднішній день не знаю, но знаю шо ледве очумався та й треба лізти дертися знову на другу сторону і йти далі». Побут в юнаків був тяжким, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав «Той вишкіл у школі він мені дав все…» 20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі "Ґреґіт" і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню "Криги" вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню «Мороза»: «уже сотенний «Мороз». Негриш Дмитро, кличка «Мороз», бувший районний сітки ОУН організував сотню, йому було треба старшин, хто би вишколював, то він звернувся до командира загону, шоб йому мене відділили до помочі вишколювати сотню. То видно як той командир загону його просьбу вислухав і я отримав приказ перейти від з Буковинської сотні сюда в Березовську. Тут зразу також цей командир сотні зробив мене вишкільником сотні і був я вишколив сотню, а після вишколу назначив мене командиром третої чоти цей же сотник.» На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Радянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складний. Пан Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що «Мороз» був важко поранений. Він розповідає: «Озброєння чота мала, я мав в чоті на той час 22 кулемети, полковий міномет і 22-мілі метрову мадярську бронебійку. Отже пішли ми пішли ми перебрав я командування на себе пішли ми дорогою довго, бо розмістити сотню, а сотня мала 215 бо завжди хтось у сотні захворів, то не пішов, хтось пішов кудась у командировку, в середньому десь 205-215 чоловік було розмістити цих людей так, шоб кожний мав поле обстрілу шоб даром не як то кажут не їв даром хліба, то не так легко треба найти відповідну територію». Під командуванням вмілого чотового вони все ж знайшли підходящу місцину на схилах гір і біля річки. Через річку був невеликий місток. Хлопці розібрали його, щоб унеможливити рух енкаведистів. Підготувавши все для успішного ведення бою Мирослав Симчич з своєю чотою почали чекати наступу: «І так сидимо, сидимо, розумієте змерзли, а мороз тріскучий був такий, як у Йордан буває, розумієте тріскучий мороз такий, шо аж буки лопают. Все це я розложив, а моя чота особисто мала 4 кулемети мала 4 кулемети мала десь так десяток автоматів гранати і решта була кілька було десяти зарядок тих СВТ і решта карабіни, але в основному нам помогли моїй чоті помогли гранати, бо я свою чоту поставив де саме гаряче, де обрив тут над обривом ми засіли, а під самий обрив тече річка, а понад річкою дорога. Померзли ми вже ждемо ждемо нема вже почало сіріти, вже починає день, ще нема думаю шляк би вас трафив чому не йдете? Скільки можна ждати?! Ну нарешті зійшло сонце, ше нема і піднялося сонце як у нас в гуцульців кажуть десь так на дві кочерги, чуєм гудуть машини: слава тобі Господи, шо вже йдут. Як почув шо йдут машини подав команду приготовитись до бою хлопці приготовились до бою. Дивимся так над’їжджає, над’їжджає перша машина, а їдут собі розумієте як на то як на весілля, себе добре чуют, їх багато, сила, добре себе чуют, їдут і перша машина чуть не влетіла, там ми місток розкидали, а видко ніяка розвідка не могла їм донести, шо нема моста, бо ми тільки шо недавно розкидали ще ніхто не бачив і не чув. Перша машина чуть не влетіла в обрив… Отдєлєніє вислали в розвідку вперед, я розвідку пропустив думаю йдіть хлопці, розвідку пропустив і видко він дав формуватися тоди вони почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи то шо нам треба, нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не промахнеш. Збилися в колону, то я бачив як то я побачив шо вже всі шо вже всі в кучі дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів десь так коло пів ста автоматів з бронебійки з міноме… з полкового міномета, то там між горами розумієте ехо відбивається, то там такий шум якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було тільки сиділи тільки загальний гул, як в якомусь якомусь пеклі. То як прийш… як почався бій, то ми там гранатами розумієте ми там гранатами зробили з тих москалів з тим чотирьох машин передних, на мій на участок моєї чоти попало чотири машини повних кабін, то я з тих гранатами там ми зробили гуляш.» Після бою виявилося що Мирослава Симчича підстрілили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити. «А далі події пішли тим же самим порядком нині облава завтра, нині нас б’ют завтра ми б’ємо, і так у партизанці було так як у партизанці буває», говорить він. Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з упівцем Петром Томичем ("Ченцем") пан Мирослав потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, до втрати свідомості, знущань, допитів. Він пригадує: «Вони тільки тими побоями домагалися від мене дізнатися про всі мої бойові акції і саме головне, шо їм проходило дізнатися про підпільну сітку ОУН, бо сітка ОУН була не тільки офіціальна, а сітка ОУН була замаскована люди жили, люди жили легально як і всі громадяни, одночасно були членами ОУН і працювали, робили свою роботу. Отже ж їм ходило найти нитку до підпільної сітки». В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 ("лагерний бандитизм") до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а пан Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими "нововиявленими обставинами". У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів «за наклепи на радянський державний і суспільний лад». Звільнений пан Мирослав у 1985 р. Оглядаючись на свій пройдений шлях Пан Мирослав каже: «Що мені помогло?! Господь Бог я думаю. І сила волі, я ніколи не думав ой ой шо буде як я вмру або щоби йшов на якісь поступки, щоб шукав якогось легкого виходу. Я за весь строк багато було таких було людей, що старалися стати то бригадіром щоб не робити, то на кухню щоб там мати більше баланди можливість з’їсти, то десь у столярку щоб не на морозі. Я за весь свій строк ніколи нічо не хитрив, весь час був там де саме гірше і по сьогоднішній день перед вами сиджу. Слава Богу Господь зберіг. Думаю, шо це не я такий мудрий, не я такий сильний, просто Божа воля». На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом "За заслуги" ІII ступеня. Все його життя перед ним стояв вибір, який шлях обрати і обирав він завжди той, який відповідав його патріотичному духу та моральним цінностям. Завдяки цьому вибору він став справжнім героєм.