У вересні в широкий український прокат вийшов документальний фільм уродженця з Коломиї Остапа Костюка «Жива ватра». Картина, що розповідає про декілька поколінь карпатських вівчарів, навесні 2015 року завоювала спеціальний приз журі на Канадському міжнародному фестивалі документального кіно HotDocs. У січні 2016-го кіноексперти назвали «Живу ватру» кращим вітчизняним документальним фільмом року. Режисер фільму – коломиянин Остап Костюк – понад 10 років досліджував гуцульську культуру. «Жива ватра» стала певним підсумком цього дослідження та його дебютною повнометражною роботою. Впродовж 4 років знімальна група вела кіноспостереження за героями фільму, зокрема на Прикарпатті. Про ідею створення стрічки та українське кіно "Дзеркало Коломиї" поспілкувалося з Остапом Костюком. –     Так часто чуємо, що український кінематограф – це міф, це минуле, а зараз на сьогоднішній день українського кіно немає. Чому, коли воно зявляється на екранах кінотеатрів, ми стаємо такими суворими критиками й псевдогурманами. В чому проблема, на твою думку, Остапе? –     Хто найбільше говорить, що це український фільм, той найбільше критикує. Якщо люди просто говорили б про кіно, як хороший чи поганий продукт, було б все по-іншому. У цьому дискурсі чи є українське кіно, чи немає – можна глибоко застрягти й не вилізти. Його треба робити, і в цьому, власне, проблема. Не важливо, насправді, українське воно чи про Україну. Важливо, щоб в Україні створювали кіно. Чому? Розвивається індустрія, вчаться люди, є таланти, відбувається концентрація людей молодих і принципових. Таким чином створюється одне і друге, і третє. Коли ми говоримо про кіно, то мусимо розуміти, що це перш за все люди. Нарікають, тому що говорять не про кіно як кінематограф. Мало того, ніхто не говорить про людей, які працюють і часто втікають за кордон заробляти гроші тим, чим вони вміють. Не маючи тут застосування своїх спецефічних навиків і знань, їдуть шукати роботу у світі. І вже нічого немає значення. Основне, це запустити цю інфраструктуру, щоб молоді люди не йшли працювати в рекламу, а знімали кіно. –     Багато хто йде працювати на замовлення в продакшн. Там комфортніше і більше можливостей. Авторське кіно просто не виживає. Чи так це? –     Головне, щоб талановиті українці не працювали на замовлення іноземних продакшнів і щоб цей продукт не працював економічно на іншу систему. Це насправді економічно-проспілкові речі. Аудиторія, що махнула рукою, ніби нічого путнього немає, вона найбільш прискіплива до якихось фільмів. Тому що вона бачить у кожному фільмі не ще одну спробу зробити кіно, а український міф. Як треба показати Україну, як її презентують і як всі бояться за цю Україну. Кожен фільм для нас чомусь повинен бути типовим, показовим, знаковим, а не іронічним, саркастичним чи життєвим. Це проблема. А друга проблема – це замовлення. Кінематографісти лякаються, що аудиторія заклює все і дуже принципово не говорять про кіно, а говорять про український міф. Не бачать головного. Якщо буде добре середовище, тоді ви замовляєте. Авторське кіно – це не національне кіно. Воно може бути будь-яке: наукова фантастика, яка не має ніякого стосунку до України. Дбати треба про середовище. Замість того, щоб критикувати, треба розуміти, в якому становищі перебуває кінематограф, що це – як ті вівчарі, що зникають. По-перше, фахівці втікають, йдуть в рекламу, а улюбленою справою займаються одиниці. Сьогодні молодь має власні амбіції, і це добре. –     Історія про вівчарів і їхнє ремесло. У зв’язку з урбанізацією, ми відходимо від свого первинного і шукаємо заміну вторинним. Ця болюча тема стосується не лише вівчарства. Який шлях має вибрати сучасний українець? –     Дозволь не погодитися, це стосується не вибору. Вибір не можна протиставляти. Немає минулого чи майбутнього. Культура жила самодостатньо. Мала свою музику, свій ритуал. Це чисто національна родова культура. Гуцули – це маленька Україна. Вони жили самодостатньо, мали свою структуру і культурні функції. Сучасний світ розвивається, і в цьому немає нічого поганого. Що протиставляти? Їхня структура функціонувала за своїми законами, і вони порушилися. Це добре чи погано? Вибирати не треба між цим і цим. Шансів немає, тому що це індивідуальний вибір. Ти йдеш у ліс і живеш собі, як часом багато молодих людей роблять (дауншіфтери). Це світова тема. Частина людей вибирає -тбути таким чи таким, тому спрацьовують інші закони. Що для тебе гармонійне і комфортне? Метушливий міський світ заганяє в глухий кут, а натомість хочеться побути з собою. Ти від себе не втечеш, тому необхідно вибрати своє заняття. –     Вівчарі. Маленький Іванко вміє багато, але його шлях невідомий… –     Якщо у фільмі є хлопчик, то він має вибрати, ким бути. Ким я буду, з чим я в цей світ піду? Я – маленький хлопчик з гуцульського села. Я вмію пасти вівці. І це класно. Багато його однолітків цього не вміють. Він годує себе, заробляє гроші. У фільмі немає вибраного шляху, тому що все попереду. Немає вибору між тим і тим. Все це індивідуально. Ці люди у фільмі живуть за своїми правилами, а вже їхні сусіди живуть по-іншому. Колись людям потрібна була вовна. Не було одягу, було зимно і вогонь – це овечка. Ягня – це агній (вогонь). Тому фільм має назву «Жива ватра». Недарма кажуть, що вовна горить. Вона гріє і дає тепло. Вівчарство – це європейська культура. Це не тільки наша справа. У цей час змінюється спеціалізація. Можливо, Іванкові треба вчитися, щоб стати підприємцем і допомогти своєму селу у своїй культурі. Вчитися і любити. Треба говорити про те, що у нас є такий сир, щоб можна було його продати. Голландці, французи, швейцарці продають свій сир у нас, а ми своє там не продаємо. Так само Росія продає нам кінематограф. Ми, виходить, стаємо ринком збуту. Треба вибирати. Чи залишатися і робити свою справу в надії, що це потрібна річ? Чи залишати все, як є? [caption id="attachment_31440" align="alignnone" width="640"] Кадр з фільму.[/caption] –     Напевне, коли люди чують, що це – документальний фільм, то у них створюються стереотипи і свої шаблони. –     Все, що ми знаємо про документальне кіно, то це телевізійний формат. У радянський час такі фільми несли науково-популярний характер. Є інша справа – авторське кіно. Воно не є предметом телевізійного формату. Кожен видумує своє. Для мене «Жива ватра» – це просто кіно. Чи тече в ньому час так, що ти зупиняєшся і починаєш ретельно слідкувати, більше ніж просто розтлумачити тему? Ви подивіться, скільки літрів молока надоїли (сміється). У документальному фільмі дуже часто є ця реальність. Дуже гарні фільми часто вбиваються дикторським текстом. Тому що на противагу всьому є інша реальність. У документальному фільмі часто багато засовують того, чого не треба. Я старався позбутися зайвого. Мені йшлося принципово, що це не розіграш, а що це реальні люди і проблеми. Мотиваційно я, як режисер, відштовхувався від теми, яка дійсно людям болить. Тому я не можу фантазувати. Я зрадістю це робив би, але мені захотілося просто передати ці справжні речі. Є кіно науково-популярне, а є просто кіно, і жанр неважливий. Головним завданням було задокументувати життя вівчарів. –     Коломия. Це свій культурний осередок. Що можуть почерпнути коломияни з фільму «Жива ватра»? –     Поки ви не маєте часу, то це можливість побачити, що відбувається недалеко від вас. Як життя тече в інших. У фільмі дуже прості речі промовляють люди. Ми шукали, це був експеримент. Ми спробували зробити такий фільм. Є готова відзнята стрічка, і це хроніки життя людей. Не фабулярна фіктивна історія, а історія, яка була насправді. От ми живемо в Коломиї і бачимо ці гори. В Шешори їздимо на річку. Маємо свої стереотипи і часто не бачимо, що насправді відбувається. В горах в цей час відбуваються шалені зміни – квітне туризм. Нам чомусь нічого не цікаво. Коломия змінила своє русло. Мала свою особливу культуру, а ми не хвилювалися, що вона може загинути. Народ наш талановитий: співати вміє, танцювальні ансамблі є, багато всього є. Театр. Театр був у народній формі. Тому відчуття гри є у нас в людській природі. І в якийсь момент український театр став на ноги. Люди культивувалися. Так само з кінотеатрами. Треба культивуватися. Ходити в кіно або робити його. Розуміти, що це одна із мов, щоб розмовляти зі світом. Це досить сильна образна мова. Можливо, вона й груба, але кожен в свою чергу старається робити її тоншою. Дехто додає напис «Засновано на реальних подіях», щоб промовити: «Вірте нам!». Люди вільні робити будь-яку критику, висловлюватися, але не всі вільні, щоб брати і робити кіно. Надія СТЕФУРАК