Фото: Національний музей Гуцульщини і Покуття[/caption]
Тут письменниця, як на мене, проявила скромність. Судячи з інтерв’ю, даних у різний час різним виданням, юна Дзвінка Матіяш була недалеко від того, щоб втратити національну ідентичність. У київській школі, де вона вчилася наприкінці 1980-их, панували звичні для совка пріоритети, а її батько, якого дівчинка, здається, встидалася, — священик. Тож мала на цьому ґрунті неабиякі комплекси. Лише завдяки львівському монахові-студитові Дмитруху, підпільним греко-католицьким літургіям, на яких випало побувати, школярка поволі, але все ж прийшла до усвідомлення свого і національного, і соціального «я». Тобто перемогла, не втонула в совковому багні. Уже пізніше, коли піжони з Донецька входили в раж і відкривали в Києві ресторанчики на кшталт «Катюша» і «Євразія», вона сповна відчувала, наскільки це вульгарно, наскільки не в’яжеться зі справжньою цивілізованістю.
Про Дзвінку Матіяш, таким чином, не скажеш, що вона з тих дитячих письменників, яких можна вважати жертвами української школи. Київська гостя не сюсюкає, як дехто з колег, не намагається оберігати дитину від «поганої інформації», її твори не назвеш зацукрованими. Бо рівень цукру в крові нашої літератури буває іноді настільки високим, що дітям і справді загрожує літературний діабет. Достатньо прочитати хоча б Дзвінчині «Казки П’ятинки», щоб переконатися, що це далеко не «солодка» книжка.
Відносно рання заанґажованість майбутньої письменниці у релігійному житті не могла не позначитися на її літературних уподобаннях. Маю на увазі ще один напрямок її творчості, перекладацький. Для ознайомлення українського читача з польською поезією Дзвінка вибрала саме католицького поета Яна Твардовського. Про якого, до речі, розповідала своїй аудиторії в музеї дуже тепло. І як ксьондз Твардовський, переживши жахіття Другої світової війни, постановив присвятити себе служінню Богу. І як, доживщи до вельми похилих літ і маючи добре серце, цей трохи кумедний на вигляд, правдивий гобіт заповнював своє помешкання малюнками дітей… Дзвінка Матіяш навіть похвалилася, що цього року її переклади віршів Яна Твардовського потрапили на Донбас і вона мала від тамтешньої дітвори «неймовірно цікаві відгуки».
Після всього почутого дарма було запитувати, як ставиться вона, сучасна письменниця, до побоювання Софії Русової з приводу того, що українська дитина замало експансивна. Іншими словами, що українська дитина не характеризується високою психічною активністю. Все ж я спробував спитати. І почув прогнозовану відповідь: термін «експансіонізм», мовляв, придбав нині негативну конотацію…
Відповідь цілком у дусі релігійної людини. Однак маємо навколо масу прикладів, які свідчать про те, що в світі не настільки багато добропорядності, як би того хотілося. Найпромовистіші з цих прикладів — Крим і Донбас. Хіба не є вони наслідком невміння наших провідників сидіти за геополітичною шахівницею?
[quote_box_right]Дзвінка Матіяш планує взятися за художній твір для тих, кому за 18[/quote_box_right]
Зрештою, це вже тема для дорослої розмови. Можливо, на таку розмову з читачем і вийде колись молода письменниця Дзвінка Матіяш. Запевнила ж вона наприкінці зустрічі в музеї, що планує взятися за художній твір для тих, кому за 18, оскільки для дітей написано вже достатньо.
Дмитро КАРП’ЯК 
— А в Коломиї є вулиця Святого Миколая? —поцікавилася Дзвінка Матіяш. І почувши, що немає, зовсім не здивувалася. —У Львові теж немає. А ось покровитель міста Дружківки, що на Донеччині, саме святий Миколай. Хоча центральна вулиця в Дружківці й досі носить ім’я Леніна…
Мова про святого Миколая в музеї Гуцульщини і Покуття ім. Кобринського зайшла зовсім не випадково.
Як пише кореспондент "Дзеркала Коломиї", письменниця Дзвінка Матіяш завітала сюди у вівторок, 3 листопада, щоб ознайомити юну коломийську аудиторію зі своєю новою книжкою «Марта з вулиці Святого Миколая». Природно, що юна аудиторія, не розбещена зустрічами з живими столичними письменниками, намагалася передусім вивідати, чи не тотожні це фігури — головна героїня книжки Марта й сама авторка. Ні, категорично заперечувала авторка, на Марту вона не схожа. Коли їй було 12, як головній героїні, її стосунки з батьками можна було вважати складними, а Марта — дівчинка чемна, зі своїми батьками не свариться. Дзвінка не вміє малювати, тоді як Марта — художниця. Єднає їх хіба те, що обоє мріють побувати в Грузії, де люди вибороли багато свободи. Марта їй дуже подобається, вона вміє перемагати…
[caption id="attachment_2225" align="alignnone" width="1000"] Фото: Національний музей Гуцульщини і Покуття[/caption]
Тут письменниця, як на мене, проявила скромність. Судячи з інтерв’ю, даних у різний час різним виданням, юна Дзвінка Матіяш була недалеко від того, щоб втратити національну ідентичність. У київській школі, де вона вчилася наприкінці 1980-их, панували звичні для совка пріоритети, а її батько, якого дівчинка, здається, встидалася, — священик. Тож мала на цьому ґрунті неабиякі комплекси. Лише завдяки львівському монахові-студитові Дмитруху, підпільним греко-католицьким літургіям, на яких випало побувати, школярка поволі, але все ж прийшла до усвідомлення свого і національного, і соціального «я». Тобто перемогла, не втонула в совковому багні. Уже пізніше, коли піжони з Донецька входили в раж і відкривали в Києві ресторанчики на кшталт «Катюша» і «Євразія», вона сповна відчувала, наскільки це вульгарно, наскільки не в’яжеться зі справжньою цивілізованістю.
Про Дзвінку Матіяш, таким чином, не скажеш, що вона з тих дитячих письменників, яких можна вважати жертвами української школи. Київська гостя не сюсюкає, як дехто з колег, не намагається оберігати дитину від «поганої інформації», її твори не назвеш зацукрованими. Бо рівень цукру в крові нашої літератури буває іноді настільки високим, що дітям і справді загрожує літературний діабет. Достатньо прочитати хоча б Дзвінчині «Казки П’ятинки», щоб переконатися, що це далеко не «солодка» книжка.
Відносно рання заанґажованість майбутньої письменниці у релігійному житті не могла не позначитися на її літературних уподобаннях. Маю на увазі ще один напрямок її творчості, перекладацький. Для ознайомлення українського читача з польською поезією Дзвінка вибрала саме католицького поета Яна Твардовського. Про якого, до речі, розповідала своїй аудиторії в музеї дуже тепло. І як ксьондз Твардовський, переживши жахіття Другої світової війни, постановив присвятити себе служінню Богу. І як, доживщи до вельми похилих літ і маючи добре серце, цей трохи кумедний на вигляд, правдивий гобіт заповнював своє помешкання малюнками дітей… Дзвінка Матіяш навіть похвалилася, що цього року її переклади віршів Яна Твардовського потрапили на Донбас і вона мала від тамтешньої дітвори «неймовірно цікаві відгуки».
Після всього почутого дарма було запитувати, як ставиться вона, сучасна письменниця, до побоювання Софії Русової з приводу того, що українська дитина замало експансивна. Іншими словами, що українська дитина не характеризується високою психічною активністю. Все ж я спробував спитати. І почув прогнозовану відповідь: термін «експансіонізм», мовляв, придбав нині негативну конотацію…
Відповідь цілком у дусі релігійної людини. Однак маємо навколо масу прикладів, які свідчать про те, що в світі не настільки багато добропорядності, як би того хотілося. Найпромовистіші з цих прикладів — Крим і Донбас. Хіба не є вони наслідком невміння наших провідників сидіти за геополітичною шахівницею?
[quote_box_right]Дзвінка Матіяш планує взятися за художній твір для тих, кому за 18[/quote_box_right]
Зрештою, це вже тема для дорослої розмови. Можливо, на таку розмову з читачем і вийде колись молода письменниця Дзвінка Матіяш. Запевнила ж вона наприкінці зустрічі в музеї, що планує взятися за художній твір для тих, кому за 18, оскільки для дітей написано вже достатньо.
Дмитро КАРП’ЯК
Фото: Національний музей Гуцульщини і Покуття[/caption]
Тут письменниця, як на мене, проявила скромність. Судячи з інтерв’ю, даних у різний час різним виданням, юна Дзвінка Матіяш була недалеко від того, щоб втратити національну ідентичність. У київській школі, де вона вчилася наприкінці 1980-их, панували звичні для совка пріоритети, а її батько, якого дівчинка, здається, встидалася, — священик. Тож мала на цьому ґрунті неабиякі комплекси. Лише завдяки львівському монахові-студитові Дмитруху, підпільним греко-католицьким літургіям, на яких випало побувати, школярка поволі, але все ж прийшла до усвідомлення свого і національного, і соціального «я». Тобто перемогла, не втонула в совковому багні. Уже пізніше, коли піжони з Донецька входили в раж і відкривали в Києві ресторанчики на кшталт «Катюша» і «Євразія», вона сповна відчувала, наскільки це вульгарно, наскільки не в’яжеться зі справжньою цивілізованістю.
Про Дзвінку Матіяш, таким чином, не скажеш, що вона з тих дитячих письменників, яких можна вважати жертвами української школи. Київська гостя не сюсюкає, як дехто з колег, не намагається оберігати дитину від «поганої інформації», її твори не назвеш зацукрованими. Бо рівень цукру в крові нашої літератури буває іноді настільки високим, що дітям і справді загрожує літературний діабет. Достатньо прочитати хоча б Дзвінчині «Казки П’ятинки», щоб переконатися, що це далеко не «солодка» книжка.
Відносно рання заанґажованість майбутньої письменниці у релігійному житті не могла не позначитися на її літературних уподобаннях. Маю на увазі ще один напрямок її творчості, перекладацький. Для ознайомлення українського читача з польською поезією Дзвінка вибрала саме католицького поета Яна Твардовського. Про якого, до речі, розповідала своїй аудиторії в музеї дуже тепло. І як ксьондз Твардовський, переживши жахіття Другої світової війни, постановив присвятити себе служінню Богу. І як, доживщи до вельми похилих літ і маючи добре серце, цей трохи кумедний на вигляд, правдивий гобіт заповнював своє помешкання малюнками дітей… Дзвінка Матіяш навіть похвалилася, що цього року її переклади віршів Яна Твардовського потрапили на Донбас і вона мала від тамтешньої дітвори «неймовірно цікаві відгуки».
Після всього почутого дарма було запитувати, як ставиться вона, сучасна письменниця, до побоювання Софії Русової з приводу того, що українська дитина замало експансивна. Іншими словами, що українська дитина не характеризується високою психічною активністю. Все ж я спробував спитати. І почув прогнозовану відповідь: термін «експансіонізм», мовляв, придбав нині негативну конотацію…
Відповідь цілком у дусі релігійної людини. Однак маємо навколо масу прикладів, які свідчать про те, що в світі не настільки багато добропорядності, як би того хотілося. Найпромовистіші з цих прикладів — Крим і Донбас. Хіба не є вони наслідком невміння наших провідників сидіти за геополітичною шахівницею?
[quote_box_right]Дзвінка Матіяш планує взятися за художній твір для тих, кому за 18[/quote_box_right]
Зрештою, це вже тема для дорослої розмови. Можливо, на таку розмову з читачем і вийде колись молода письменниця Дзвінка Матіяш. Запевнила ж вона наприкінці зустрічі в музеї, що планує взятися за художній твір для тих, кому за 18, оскільки для дітей написано вже достатньо.
Дмитро КАРП’ЯК 