«Там, де нас тримали, була повна антисанітарія. Холодно, мокро. Постійний дощ, зі стелі безперервно крапало, – згадує Дмитро. – Спали на піддонах і картонках від сухпайків. Жодних матраців не було. Новин про бойові дії ми не знали. Нам нічого не говорили. Дізнавалися тільки від тих, хто приходив – від нових полонених.

Кожен день нас не били. Але всі нові, хто прибував, були побиті. Часу теж не знали – день чи ніч. Якось, здається, десь під вечір почали зачитувати прізвища і виводити. Мене теж вивели. Наступного дня нас вишикували й почали проводити інструктаж – як себе поводити. Сказали: якщо все буде нормально, всі повернуться додому живими».

 Дмитро потрапив у полон з кульовим пораненням в ногу. Рана вже загоїлася, але для реабілітації ще потрібен час.

«У полоні допомагала триматися віра, що рідні чекають на мене. Важливо залишатися таким, як ти є – не здаватися одразу морально, але розуміти, де ти. І головне – молитися Богу. Мені здається, всі це там роблять.

Рідним, які ще чекають своїх з полону, варто вірити в повернення. Бо мене дехто «поховав» у перший же день. Моїм мамі та сестрі всі казали, що була безвихідна ситуація і що я вже мертвий. Але мої близькі не вірили та сподівалися до останнього. Може, їхня віра мені й допомогла.

Я зараз читаю багато різних груп родичів полонених у соціальних мережах. Інколи хлопці повертаються з неволі та розповідають різні деталі. А хтось починає про це писати в соціальних мережах. Знаєте, як хлопцям, які ще не повернулися, після того?.. Бо це читають також і у в'язницях і мстяться на тих, хто там лишився. Думаю, що потім це заважає їхньому звільненню. Дехто починає писати ворогам, намагається звільнити самотужки. Одна дружина навіть відправила фото свого чоловіка з медалями. Хтозна, що після цього може бути з людиною. Хтось починає пропонувати гроші за полоненого. Усе це заважає визволенню. Є люди, які займаються обмінами. Варто довірити це їм.

Я ще на реабілітації. Умови у нас чудові, але хочеться вже додому – побачити маму, сестру, всіх рідних».