Минулого тижня у кінотеатрі «Стрічка» презентували українську комедію «Політ золотої мушки». Стрічку представили публіці режисер фільму Іван Кравчишин та актори Коломийського драматичного театру ім. Озаркевича. Драматична комедія знята за мотивами збірки оповідань «Бурачковицькі хроніки» Богдана Волошина. Фільм складається з трьох новел. За сюжетом, маленька дівчинка з чоловічим ім'ям Микола розповідає три однакові історії про бика, зосереджуючись на трьох умовних періодах життя селян: перша – «Ґранда» про галицький футбол (народження), друга – «Полонез Швідерського» про галицьке весілля, третя – «Тестамент» про галицький заповіт (смерть). Всі три історії пов'язані між собою героями, хоча мають різні сюжетні лінії. Зйомки фільму проходили на Прикарпатті – на хуторі Великий Ходак, окремі епізоди були відзняті також у Добромилі на Львівщині. У наївній комедії, як називає її режисер, знялися й коломийські актори – Зіновій Симчич, Надія Комарова, Захар Новицький, Любов Моцок, Оксана Курко, Мар’яна Кодіна-Іванович, Богдан Базилевич, Олександра Мартищук та Людмила Євтушенко. "Дзеркало Коломиї" поспілкувалося на коломийській прем’єрі з режисером Іваном Кравчишиним. Іван Кравчишин – український кінорежисер, сценарист та продюсер. Уродженець Снятина. Його художній фільм «Stop Revolution» брав участь у конкурсних програмах міжнародних кінофестивалів у Карлових Варах, Котбусі, Бергені та інших. Документальний фільм «В пошуках ковчега» отримав головний приз «Золотий кедр» на міжнародному кінофестивалі в Бейруті. Зняв понад 70 документальних телевізійних фільмів на соціальну тематику, в рамках проекту «Закрита Зона». 2004 року удостоєний щорічної премії «Телетріумф» та визнаний кращим режисером року. [pull_quote_right]Актори, які тут грають, відрізняються від усіх інших в Україні. Вони не бояться бути самими собою. Багато хто хоче комусь сподобатися, а коломийські актори колоритні, вони такі, які є насправді.[/pull_quote_right] –          Коломийські актори, які вони? –    З самого початку я вирішив, що у фільмі буде лунати галицька говірка. Галичина, звісно, велика, тому я їздив до Тернополя, Івано-Франківська, Львова, Коломиї й Дрогобича. Коли вперше приїхав до Коломиї, попросив усіх акторів прийти на зустріч. Багато акторів поставилися до цього доволі скептично – не повірили. Мовляв, приїжджають режисери, морочать їм голови, але ніхто так і не підтверджує їхньої участі у зйомках. Але я відібрав кого потрібно і передзвонив, підтвердивши на роль. Коломия – цe скарб на території України, який має свою особливість. Актори, які тут грають, відрізняються від усіх інших в Україні. Вони не бояться бути самими собою. Багато хто хоче комусь сподобатися, а коломийські актори колоритні, вони такі, які є насправді. Це люди, які несуть в собі енергію, свій образ, свій відбиток і цим живуть. За це я їх узяв. Вони не були схожими на інших. Вони просто дуже свіжі для кіно. - Професійність і непрофесійність. Чи важливо це у кіно? –    У фільмі була така «штука», що називається непрофесійні актори. А непрофесійні актори не знають, що таке кіно, а що таке театр. Непрофесійні актори живуть, для того, щоб з ними грати, професійним потрібно було пірнути до рівня непрофесійності. Вони зробили це і разом всі почали жити на майданчику. Ніхто не грав, не робили театральщини, не існувало ніякого кіношного лицедійства. Вони грали те життя, яким живуть звичайні люди. В результаті отримали емоції, рівень відвертості, і вийшла саме та історія, яку ми хотіли розповісти. - Чому фільм називається «Політ золотої мушки?» –    Цей фільм радше притча, ніж комедія. Тому, що дзідзьо сказали, що людське життя таке яскраве і таке коротке, як політ золотої мушки над вогнем. Життя – це іскра. Не треба метушитися, не треба перетворювати хаос на буденність і на ціль існування. Треба просто роздивитися довкола, сісти на горбі, подивитися на небо, з’їсти шматок сала з бринзою і дивитися кіно на небі, бо там воно найцікавіше. Ми забули бути людьми. Треба не боятися один одному глянути у вічі і розказати. Ми у гаджетах, як у маленькій шкатулочці, і віримо у віртуальність, якої немає. Життя натомість минає. Люди є людьми, а не деталями комп’ютера. Це дає великі можливості, але забирає людськість. Ми стаємо черствими частинами цього великого віртуального простору, котрий називається машинізація мізків. А я хочу, щоб була людськість. - В результаті, Ви задоволені своєю роботою? –    Так, я задоволений. По-іншому не могло бути, бо я знімав по 20 дублів і не йшов з майданчика доки не отримував результат. Коли я побачив кіно на великому екрані, то зрозумів, що це кіно не я знімав, воно саме знімалося. Я лише спостерігав. Моїм завданням було не заважати їм. Це була випадковість, Боже провидіння. Мені інколи ставало страшно, коли я розумів, що за секунду цього могло б не статися. Тварини, природні стихії, гра акторів і багато інших речей, які необхідно було звести їх воєдино. Засвітило сонце, бик пішов правильно, вівці стояли на місці і актори розкривали себе. –    Можливо, це все містика? –          Все виходило саме по собі. Це була дійсно своєрідна містика і ця містика перенеслася з майданчика на екран. І тепер вона полонить душі глядачів, які дивляться фільм. Я вдячний, що їм це подобається. –          Чи є ідеї продовжувати роботу і далі творити українське кіно? –          Ми зараз започаткували такий цикл – писати сценарій під кожен театр. Розпочинаємо з Тернополя, наступною буде Івано-Франківська область. В Івано-Франківську зніматимемо комедію про лісорубів під назвою «Баракуди», де йдеться про депортацію українців з Іспанії за те, що ті варіяти знесли ряд пальм у Мадриді. Це реальні історії. Звісно, ми не хочемо ображати, насміхатися, а просто створити веселу історію з коломийськими та івано-франківськими акторами. Ми хочемо зняти 25 комедій і кожна буде про окрему область. - Ви – режисер документального кіно, сценарист телевізійних проектів, а тепер працюєте у жанрі комедії. –    Мені здається, що кіно знімається саме. Просто воно так зайшло до мене в гості і я йому не противлюся. Я не хочу бути дядьком з нагайкою, який притискає всіх до стіни і говорить: «Тільки отак от зроби». Я маю право долучитися до цього процесу зі своїм вмінням і світоглядом. Якщо я не заважаю, тоді дуже задоволений (посміхається). Надія СТЕФУРАК