У життєву біографію 53-літнього коломиянина Олександра Агафонова вписалися дві яскраві сторінки участі у бойових діях. Розділяє їх 26 років. Перша сторінка – це перебування в гарячих точках колишнього СРСР: Нагірний Карабах, Грузія, Вірменія. Друга сторінка – це участь в АТО. Нині Олександр відпочиває після всіх своїх завірюх. Кілька років тому звільнився з останнього постійного місця служби – Товмачицької колонії. Першу сторінку воєнної біографії нашого героя відкрити мусимо бодай в одному фрагменті, бо той фрагмент уже вписаний в історію падіння радянської імперії. "У ТБІЛІСІ МИ ЛЯГАЛИ ПІД ТАНКИ" Ніч на 9 квітня 1998 року – одна з найпам'ятніших в історії Грузії. Армія при підтримці бронетехніки розганяла мирну демонстрацію в Тбілісі. Солдати й десантники саперними лопатками вибивали з голів мітингуючих крамольні думки про незалежність Грузії. Тоді за офіційними даними загинуло 19 осіб, переважно дівчата й жінки. Курсантів училища МВС, серед яких перебував Олександр Агафонов, кинули в ту м'ясорубку. Тодішний прогресивний лідер Союзу Михайло Горбачов умив руки, згодом несміливо заявивши, що ситуація в Тбілісі вийшла з-під його контролю і засудив дії силовиків. "Ви цього точно не знаєте. Коли почалися відомі події в Грузії, дві силові структури СРСР – армія й міліція – вибрали різні позиції. Між верховним головнокомандуванням і Міністерством внутрішніх справ пішов різнобій. У той час, як військовики дубасили цивільних на площі Шота Руставелі, міліція намагалася людей захищати й відтісняти армійців. Ми, правоохоронці, були буферною зоною. Доводилося навіть лягати під танки. Населення нас сприймало, як своїх оборонців". Про свою службу в гарячих точках Нагірного Карабаху й Вірменії мій співбесідник не розповідає, бо тема цього нарису інакша. ДРУГА ЙОГО ВІЙНА "На мобілізаційну повістку з початком російської агресії я вже чекав. І не те, щоби рвався на війну, однак, і гадки не мав шукати обхідні шляхи. Ось так і потрапив у Яворів на місце дислокації 24-ї окремої механізованої бригади. Призначили мене стрільцем-автоматником до 4-го батальйону, в якому відсотків 80 – хлопці з Львівщини й Волині. Загальний збір на Харківщині. Останні настанови перед відправкою в зону бойових дій і – прямо в Лисичанськ. Звідти – у містечко Кримське. На околицях Кримського вже гуркотіла артилерія і не вщухала стрільба. Батальйон мав завдання окопатися на висотах для стримування ворожого прориву. Бійці рили траншеї й споруджували бліндажі з деревного матеріалу, який вирубували в посадці. У той самий час спостерігали, як по залізничній колії рухалися платформи з деревом. Ходили чутки, що ці колоди потайки відправляли на той бік фронту. (Згодом тією аферою таки зайнялися відповідні контролюючі й судові органи)". Читайте також: Історія Героя АТО з Коломийщини: “Удома я пса не копну, а там ми всі інакші…” "Канонада тривала цілодобово. Наші підрозділи несли перші втрати. Були вбиті й у моєму взводі. Дехто з бійців сходив з розуму: хлопець блідне, втрачає відчуття реальності, настає повний параліч волі. Таких відправляли вниз подалі від обстрілів... Нас ззаду прикривав мінометний взвод, яким уміло командував Василь Дутчак, родом десь з Коломийщини. Мінометники завдавали сепарам доброго жару!.. З часом ми перестали зважати на обстріли. За два місяці постійного перебування під ворожим вогнем поступово втрачаєш пильність. А це погано... Бракувало питної води. До нас на висоту важко було добиратися медикам через те, що водовози й санітарні автівки прицільно обстрілювалися бойовиками. ...У грудні був запеклий контактний бій. Під артилерійським прикриттям по посадці в наш бік рушила піхота сепарів. А наш кулемет на горі мовчав. Мене це здивувало, і я поліз догори з'ясувати, чого мовчить кулемет. Виявилося, що кулеметник не наважується відкрити вогонь, бо не отримав дозволу. Поки я сварився з кулеметником, десь поруч упав снаряд і мене відкинуло вибуховою хвилею. Дивно, що не зачепило осколком. Прийшов до тями в окопі. Вилізаю знову догори, сідаю за кулемет і починаю строчити по посадці. Сепари повискакували з-за дерев і потрапили під вогонь нашого мінометника. Я строчив без перерви, аж допоки від перегріву не вийшов з ладу ствол кулемета. Тоді бойовики зазнали серйозних втрат. На другий день після бою під вечір почув себе зле, й мене з контузією та ще одного бійця Володю Дударя, якому відірвало палець і осколками посікло ноги, хлопці з розвідки повезли в медпункт. За три дні я втік звідти назад до своїх на висоту, за що отримав догану від ротного. У нас був класний кухар Вітя. Ото раз Вітя попросив дати йому банку з маринованими грибочками, казав, що їх підсмажить і вийде смакота. Тільки-но він поставив сковорідку з грибами на вогонь, як влупив десь поблизу "град" і зверху посипалася земля. Треба було бачити, як Вітя з трагічним виразом на обличчі простягує мені сковорідку, покриту шаром глини, під якою упокоїлися грибочки!.. Але я, "на зло врагам", добув другу банку з грибами й Вітя їх переможно засмажив. Справді, вийшла смакота!.. Олександр Агафонов після демобілізації трохи "підремонтовується" в Коломийському госпіталі. Мовить, що відколи довірив своє здоров'я госпітальним лікарям, почав спати ночами. А це багато важить. Андрій МАЛАЩУК Читайте також: Історія Героя АТО з Коломийщини: “Я — “Каспер”. Приймаю вогонь на себе”