Комуністам подобався лозунг «Народ і партія – єдині». Настільки подобався, що в 1980-их я бачив його, з’їхавши в Отинії з шосе на дорогу, яка вела до Торговиці. Зліва в полі там стояла вага для вантажних автомобілів і зразу ж за вагою – похилений «будиночок невідомого архітектора». Простіше кажучи, вбиральня. Так ось перед самою вбиральнею гордо височів цей самий лозунг: «Народ і партія – єдині». Більш недоречного місця для нього придумати було важко, проте дама з міськкому партії, яка їхала з нами в автівці, лише байдуже ковзнула поглядом по написаному. Навіть, зауважив, не посміхнулася. Звичайно, комуністи видавали бажане за дійсне. Якби там була не декларативна, а справжня єдність, Союз і досі стояв би непохитним муром, серйозно загрожуючи європейським меріям перетворитися в банальні совєти депутатів трудящих. Звідси висновок – як ти брехню не лакуй, а неприємна для сильних світу цього правда завжди проб’є собі дорогу. Мов трава крізь асфальт. Однак звідси й запитання: а як нам, народові вже незалежної України, ставитися до своїх провідників? Легке на перший погляд, воно таїть у собі чимало такого, що при ближчому розглядові видається зовсім не простим. Мусимо беззастережно вірити кожному їхньому слову просто тому, що живемо не в чужій імперії, а в своїй рідній державі? Маємо не зважати на допущені ними помилки, заспокоюючи себе улюбленою фразою «не помиляється той, хто нічого не робить»? Чи зобов’язані жорстко критикувати владоможців, нехай навіть наражаючись на небезпеку послаблювати їхні позиції в умовах війни на сході?.. Кожен з нас обирає відповідь відповідно до свого характеру і розуміння політичного моменту. Недавно, скажімо, виступав у Коломиї народний депутат N. Публіки в залі зібралося негусто, та й та переважно постінфарктного, як мовиться, віку. Слухали пристрасну промову депутата, спрямовану проти найвищих урядників, уважно, без видимих емоцій. А коли депутат вичерпав запас красномовства, до мікрофону підійшла пані, на вигляд учителька. «Ось ви, наш земляк, каменя на камені не залишили від Кабінету міністрів, – різкувато звернулася до промовця. – Вас послухати – ніби з опозиційного блоку приїхали. Що, мало вам крові, закликаєте народ до третього Майдану?!» Коротше, вичитала бідолашному демократові за повною програмою. Але й не скажу, що присутні в залі розділили обурення вчительки. Багато хто з нас, засмиканий безробіттям і небаченим раніше знеціненням гривні, не завдає собі труду сісти й розібратися, за що саме відповідає кожна з трьох гілок влади, які саме кровні свої обов’язки занедбує. «Всі вони однакові», – розчаровано махнемо, буває, рукою, даючи зрозуміти, що розмовляти й далі на цю тему немає сенсу. Бо хто ж іще може бути винен у наших бідах, окрім них, небожителів, чиї лики прикрашають екран телевізора? Я теж не схильний ідеалізувати тих, хто витирає об мене ноги. Хоча й опонентка депутата N, як на мене, має все ж певну рацію. Бо навряд чи варто ворохобити на провінціях і без того зворохоблений народ. Ну що такого нового для нас може повідомити київський гість? Додасть ще один «смажений» факт зі столиці Батьківщини? Та ми тут, до його відома, не такі й безнадійні провінціали, нам прекрасно відомо, що й він сам не святий… Наша загальна біда не так у тому, що ми ще чогось не знаємо про масштаби корупції й недостатньо ненавидимо обраних учора провідників, як у тому, що ніяк не розучимося надіятися на державу. Якщо вірити соціологам, лише 8% українців мають чітке уявлення, як гартується сталь, тобто вірять у майбутнє. Ми не бажаємо визнати очевидну річ: надіятися на надмірно централізовану державу – це чекати чуда. Якби кожен політик, який приїздив за роки незалежності до нашого міста, проводив у маси цю ідею, наша громада напевно ж була б уже куди згуртованіша, бойовитіша. І громади сусідніх міст і сіл були б такими. І нам, за великим рахунком, байдуже було б сьогодні, наскільки тісна співпраця прем’єра й президента чи наскільки зцементована коаліція. Тому що ми засвоїли б важливе європейське правило: влада має бути слабка, а суспільство – сильне. Дмитро Карп'як