ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Шість історій про кохання в листах у контексті Коломиї. Історія п’ята: Нестор Харжевський та Ірина Карачевська



наукова співробітниця

Музею історії міста Коломиї.



ШІСТЬ ІСТОРІЙ ПРО КОХАННЯ…(продовження)

ІСТОРІЯ П’ЯТА: НЕСТОР ХАРЖЕВСЬКИЙ ТА ІРИНА КАРАЧЕВСЬКА



Нестор Харжевський, «Орлик» (1919 – 14.02.1941, Дем’янів Лаз) – учитель, керівник Коломийського окружного проводу молодіжної ОУН.



Ірина Карачевська (18.05.1916 – 22-23.06.1941, Дем’янів Лаз) – випускниця Коломийської приватної гімназії УПТ «Рідна школа», членкиня ОУН.



Нестор та Ірина кохали одне одного й планували одружитися. Але восени 1940 р. разом з багатьма іншими членами ОУН з Коломиї були заарештовані НКВС і ув’язнені спочатку в коломийській, а потім станіславській тюрмах. У Станіславові Н. Харжевського засудили до страти, а І. Карачевську – до кількох років позбавлення волі. Навіть там вони листувалися, але їхнє листування мало зовсім інший вигляд. Одним із способів спілкування арештантів були короткі повідомлення, ініціали, прізвища, псевдо, видряпувані на металевих мисках для їжі. Посуд щоразу потрапляв до інших в’язнів і таким чином вони могли отримати відомості про друзів чи знайомих. Тюремники намагалися написи стирати, але це вдавалося їм погано. Писали також і на стінах камер, видряпуючи свої «листи» якимись гострими предметами, а може й нігтями. В’язнів перекидали з одних камер до інших, тож вони ці написи відчитували.

Нестор писав: «Ірочко, я співчуваю твоїм хворим пальчикам. Козачка не танцюю, бо заскалив собі ногу». 10 червня 1941 р. він ще був живий: «Нестор ще є наді мною з друзями. Завзято тренуються козачка, приготовляються до осіннього карнавалу! Іван». Що малося на увазі під словами «козачок» і «карнавал» – пояснити не беруся, маю лише припущення. Важливо, що одні одних в’язні розуміли добре. А таке повідомлення від 20 червня: «Скажіть смертникам, що Іринка 20.VІ. пішла на больницю. Нічого страшного. Не стінка…Коломиянки здоровлять Нестора. Германа – Влодка».

Перед розстрілом Нестор написав своїй нареченій на стіні камери віршованого листа-послання:

«Останній уклін Тобі, Мила,

З-за грат, з-за решіток я шлю,

Бо завтра, Ти знаєш, Дівчино,

Куди і нащо я вже йду.

Розвіялись мрії кохання,

Хоч може, хоч може не всі,

Чм тямиш слова ті останні:

«Вкраїно! Життя лиш Тобі»

Поїдеш в далекі табори,

Хоч важко там буде Тобі,

Та пройдуть дні горя й недолі,

Ти вернешся знов до сім’ї.

А я тут з друзями останусь

На сторожі власних гробів

І духом вітатиму волю,

Що прийде на вістрях мечів.

А як вже народ відсвяткує

Всенародне свято весни,

Тоді, моя Мила, в молитві

Про душу мою спом’яни…

Прохання ще маю до Тебе,

Як мати моя ще жива,

Скажи їй, кохана, від мене

Останні прощальні слова.

Я, Мамо, під кнутами ката

Своєї душі не зламав,

Як стали судити прокляті,

Пощади життя не благав.

Спокійно я ждав тої хвилі,

Коли на розстріл поведуть,

О, Мамо, це все для Вкраїни,

Не тям мені, біль цей забудь…»

Але його наречена цього вірша так і не прочитала. З наближенням німецької армії у червні 1941 р., коли радянська влада поспіхом тікала і не встигала вивозити на схід численних в’язнів, у Станіславській тюрмі розстріляні були всі, незалежно від вироку суду. Тож у Дем’яновому Лазі знайшла останній спочинок й Ірина.

Та віримо, що вони все-таки зустрілися й щасливі вдвох – на небесах.