Олена М. – учителька, представниця відомої коломийської родини, до якої належав визначний український театральний діяч та композитор. Була надзвичайно красивою, талановитою, грала на музичних інструментах, гарно співала. Їй пророкували акторську кар’єру і навіть називали коломийською Ґретою Ґарбо.

Про Володимира Тофана, інженера, відомостей немає.

З листа від 15 жовтня 1925 р., написаного В. Тофану Іриною, сестрою Олени, дізнаємося про те, що мама не схвалювала вибір доньки і була проти її шлюбу з Володимиром. Але закохані таки заручилися таємно перед його від’їздом до Чехії на заробітки. Одного дня вранці він передав їй через вікно перстень – такими й були їхні заручини. Лєна (саме так її ім’я фігурує в листах) мала цю обручку завжди при собі, але одягала лише вечером перед сном, коли ніхто не міг її побачити. Мама все-таки дізналася про все і примусила Лєну заручитися з іншим – Богданом зі Станіславова. Олена зрештою дала згоду, як пише її сестра Ірина, задля спокою мами. Мабуть, не так легко їй було піти на це, але протистояти близьким людям, які навіть почали її ігнорувати, вона не могла. Виконуючи волю нового нареченого Богдана, Лєна відіслала обручку й листи Володимирові до Чехії без будь-яких пояснень. Звичайно, це був великий удар для Володимира, він важко переживав, про що ми й дізнаємося з його листів до Ірини. Лєні він теж писав після того, як вона вислала перстень, але відповіді не отримав, тож листувався з її сестрою.

Лист Володимира Тофана Ірині Мануляк, Чехія, 26.10. 1925 р.:

« …Та, котру я так щиро полюбив, зовсім безінтересовно, до самовідречення, та поступила зі мною гірше всякої критики. Не думайте, що я перестав любити п. Лєну, і се для мене єще більша мука, бо за мою любов я повинен мати иньшу відплату. …Я її буду дальше любити, а принаймні она позістане для мене послідною, о котрій я буду всегда-всегда думати…»

Лист Володимира Тофана Ірині Мануляк, Чехія, 28-29 жовтня 1925 р.:

«Я тут переживаю тепер сильні муки і сильну внутрішну борбу. …Нині я прийшов о год 9 рано додому і пролежав цілий день в ліжку, думаючи о тій, котру так люблю. Троха і спав я і тоді тоже мені она снилась; яка мука для мене. Я стараюсь не думати, однак не можу; хотя й правду сказавши, єсть своя приємність в муці, бо мучишся до любої дорогої особи. При тім треба помиритись з дійсністю, що она вже не єсть моя, що належить до другого…Ви не можете собі представити, що значить для мене одержати вістку о п. Лєні. Я не можу і не буду отверто признаватися до любови до п. Лєни, але не перестану її любити і помимо всеї кривди, яку мені заподіяла не перестане она бути для мене ідеалом і святою».

Володимир Тофан Ірині Мануляк, Чехія, ніч з 29 на 30 жовтня 1925 р.:

«…Так мало бути і так хотіла судьба. Нехай панна Лєна жиє щасливо, я буду все уважати за сон. Не буду дивитися на прожитий час як на дійсність. Нехай мені здається, що я спав і мріяв о щастю. Буду мусів погодитися з тим, що случилося. Не хочу думати о тім, бо не можу в жаден спосіб найти усправедливлення для поступованя п. Лєни, а не хочу, щоб вона тратила на вартости в моїх очах. Хочу, щоби позістала такою, якою я її бачив…Всегда буду споминати гарний час, час молодости …Се була моя послідна весна. Тепер вкінци треба з сим помиритись, що весна скінчилася...Не маю хвилі спокою; і в сні мене мучить. Знова розстрій нервовий повертає. Прошу, попросіть п. Лєну, нехай помолиться за мій спокій. І Ви, п. Ірусю, помоліться тоже. Єсьм вже напів без свідомости».

Олена заручилася з Богданом, але щасливою не стала. На сторінках її щоденника від 12 лютого 1926 р. читаємо:

«…болить мене душа, болить так невимовно – страшно. Рану в серці маю, пекучу рану. Яка я нещаслива!.. Чому так є, чому?... Я дістала вчера від Богдана лист, котрий забрав мені спокій і щастя раз на все. Отворив мені очі…Як сліпа я була…ах…В останнім часі постановила я була зачати зовсім нове життя. Передусім вилічитись і фізично і духовно, а в кінці приготовитись до життя, яке мене чекає. Помимо того, що я знала добре, що з Богданом до себе не підходимо, то все таки він має моє слово, що буду його жінкою, щоби не сталось. Слова не зломлю за нічо в світі, отже тому я стараюсь приноровитись до обставин, тим самим уложити якось можливо наші відносини. Я зреклася з усіх своїх дотихчасових стремлінь, мрій, усе посвятила я. Як важко мені було, один Бог знає, але я на нічо не оглядалась. Мені ходило о спокій, я собі прирекла, що все покину задля того, щоб життя наше уложилось можливіше.

Перепрошуючись з Богданом, я сказала йому про всі відносини, які лучили мене з інжінєром, я уважала своїм обовязком бути з ним отвертою, мимо того, що мене перестерігали перед завеликою щирістю. І я сказала…ах, коли б я була знала, що це затроїть мені життя… Від того часу все обертається довкола того. Богдан ніколи не перестає мені випоминати, що я любила Влодка, що він мене цілував. Називає мене підлою… Чи і те підлість, що я йому сказала про нього? В кождім разі глупота…

Що болю, терпіння, горя, огірчення коштує мене той інжінєр!.. О Влодку!... Коли Ти хотів коли-небудь на мене пімсти за свою підоптану любов, то маєш її. Богдан, той Твій найбільший противник, так завзято за Тебе мститься, що навіть Ти сам не зумів би ліпше…Я так терпіла через те все, що кілька разів думала з собою покінчити. Однак не належу до себе. Життя моє є чужою власністю».

З Богданом Олена так і не одружилася. Через декілька років вийшла заміж за Ярослава, з яким прожила довге життя в любові та злагоді.

Володимир Тофан, як довідуємося з його листів, з Чехії переїхав до Бразилії, а як склалася його подальша доля – невідомо.

Знимки молодої Олени М. не маємо, а фото в старшому віці вирішила не подавати, тому пропоную лише фрагменти її щоденника – з лютого 1926 року.