Сьогодні такі дві різні дати - згадуємо героїв Євромайдану, відзначаємо День рідної мови. Насправді, зв'язок між подіями 2014-го і мовним питанням більш тісний, ніж видається на перший погляд.
Я не маю слів щоб знову пригадати Майдан.
Бо минуло 5 бісових років.
Бо з тих пір щосезону - по небесній сотні.
Бо ніхто не покараний, бо реформа суду провалена, бо у нові вибори - зі старими розчаруваннями, а в бюлетені - все знайомі нам обличчя і кілька блазнів.
Бо нема більше віри сказати, що жертва, мовляв, не марна була, що імена - в нашій пам'яті, а герої - не вмирають.
Герої померли, а ми пам'ятаємо кілька імен зі 104-х.
Генпрокурор недвозначно дав зрозуміти, що фіналу не буде, не чекайте, хоч сам він тоді в 2014-ому снував поміж нас, розповідав про Лук'янівське СІЗО, обурювався, підбурював. Але тоді ці хлопці у формі виконували не його накази, а тепер - все навпаки. Тому-то так, тому нав'язують вдаване всепрощення, тому-то огидно і соромно.
Дехто з моїх знайомих, не сепаратисти, не проросійські агітатори, швидше пацифісти-філософи, кажуть: революція спустошує. Мовляв, крім втрат нічого, а зміни, які наразі є, - то завелика ціна за смерть, смуту й кризу.
І я не маю чим крити цю карту...
Я не маю слів, щоб в одному реченні вмістити усі ці змішані почуття. Ні слів, ні сліз, лиш злість і в пам'яті - трунви пливуть над Майданом...
З одного боку - це розпач, з іншого - це катарсис у наших головах. Ми ж не знали, на що здатні. Ми не знали, що ми - воїни, що живучі й злі у своїй правді, що здатні до взаємодопомоги, що маємо тисячу причин об'єднатись, і лише декілька - сваритися.
Нас же лобами зіштовхували одним мовним питанням. У цьогорічних президентських гонках, ніхто (колишніх регіоналів до уваги не беру) навіть не наважився порушити питання двомовності, ви звернули увагу? Вперше за 28 років незалежності. Це недосягнення, просто маркер часу.
Але слів все одно нема, тільки відірвані, пошамкані, як кашкет у бурсака, слова: "Пробачте, хлопці. Почекаємо ще. Ваша смерть не минеться безслідно".
АВТОР: Наталка Сандецька