Історію одного із звільнених полонених розповіли на сторінці Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Артур (ім'я змінене) корінний маріуполець, він долучився до територіальної оборони і став на захист свого міста. Коли суміжний підрозділ залишив позиції, група бійців, в якій був Артур, потрапила в оточення. Їм надійшов наказ здаватися в полон. Артура визволили з неволі під час обміну військовополоненими, який завершився 4 лютого. Він запам'ятався зворушливим фото, де Артур цілує рідну землю.
"Ми здавалися невеликими групами, людей по 50. Здаватися було страшно: думали, що нас відразу почнуть убивати. Але нас “приймали” так звані “денеерівці” і їм росіяни наказали нас не чіпати. Тому спершу нас навіть не били.
“Прийомка” і поводження
Що таке “прийомка”? Кожного по-одному виводили з автобусів, починали розпитувати ім'я, підрозділ, посаду. Щойно людина починала відповідати - її відразу починали бити палицями.
Їжі давали дуже мало і її потрібно було дуже швидко їсти. Годували переважно кашами, вони зазвичай були дуже прісними. Інколи давали макарони і рис. Запам'ятався дуже поганий хліб - кислий, і настільки кисла капуста, що її просто неможливо було їсти.
Фруктів та овочів нам ніколи не давали, м’яса теж. Хоча кілька разів дали щось на кшталт четвертини котлети, з м'яса жахливої якості, яке дуже смерділо.
Ми просили дати нам книги, але наглядачі забороняли читати будь-яку літературу, журнали, дивитися телебачення або радіо. Нам постійно казали, що нас ніколи не поміняють, що Україні ми не потрібні. Брехали, що Україна вже впала, а нас повезуть до Сибіру ліс валити.
Наглядачі розважалися тим, що змушували нас, наприклад, вибігати вночі з матрацами, типу пожежа почалась.
Визволення
Зрештою нам сказали зібратися, замотали голови пакетами. Потім привезли на аеродром. Звідти ще везли в якихось автозаках, підсаджували інших полонених, зокрема поранених. Голову постійно змушували тримати опущеною, через що позатікали шиї.
Я думав, що нас везуть в іншу колонію на “прийомку”, де нас знову будуть бити. І раптом почув: “хлопці, піднімайте голови, все добре, ви вільні!”. Українською! Я не міг повірити. Спершу думав, що росіяни хотіли так пожартувати, вивчили кілька слів українською.. Потім дивлюсь: шеврон український бачу, нашу форму, наш прапор! Коли я побачив прапор - у мене на очах виступили сльози.
Я почав пхати в плечі хлопців, кажу “піднімайте голови, ми вдома!”. Але всі були дуже залякані.
Тоді нас перевели в інші, наші автобуси. І поки ми їхали вже в бік України - все одно не міг повірити… Зрештою ми виходимо на вулицю – а там молоді дівчата, хлопці, посміхаються, обіймають нас! Усі всім допомагають. І я підняв голову, щоб подивитися на небо – у полоні нам забороняли навіть підходити до вікон. Я не бачив неба 10 місяців! І просто впав на коліна і розплакався. Цілував сніг і плакав, не міг стримати емоції.
Що допомагало вистояти в полоні?
Надія на те, що нас звільнять, була завжди. Ми намагались з різних джерел отримати інформацію. Десь по радіо чули, що наші надавали росіянам... Зрозуміло, що інформація була перекручена та ми розуміли, що успіхи є, і це зігрівало нас. Я розумів, що нас рано чи пізно обміняють. У полоні нам робити було нічого, ми по 16 годин просто сиділи. Працювати нам не давали, і щоб мозок не деградував, я почав в голові писати пісні. Навіть одну написав про полон. Також одну написав про те як ми воювали. Я планую в майбутньому записати в студії.
Ну, і спілкування, просте спілкування. Ми спілкувались про все, про все що можна поговорити. Спілкувались про рецепти. Ми хотіли дуже їсти тому частіше за все про їжу і говорили. Ділились своїми планами на майбутнє: хтось планує з села переїхати в місто, хтось хоче вести сільське господарство. Так ми і тримались
Мені важко радити, бо я пройшов полон і не знаю, що відчуває людина, родич якої в полоні або зник. Та що точно потрібно робити – це вірити, що повернеться! Я собі постійно повторював фразу: "Усе минає і це мине"!