За тривалий час діяльності неодноразово в Коломиї, в тому числі й у залі Каси ощадності, давав театральні представлення Руський (Український) народний театр Товариства «Руська бесіда». Тож в різні роки зачаровували у цій будівлі коломиян своїм мистецтвом перевтілення театральні знаменитості Галичини.

Найпам'ятнішими були гастролі театру восени 1905 року, коли згідно з річним контрактом від 1 травня цього року його очолив корифей української сцени Микола Садовський. Від 25 вересня до 5 листопада театр ставив нові спектаклі, проводив репетиції, показав 20 вистав саме в залі Каси ощадності. М. Садовський був задоволений умовами, наданими в Коломиї, адже в інших містах чи містечках, де перед цим виступав театр, доводилося послуговуватися не зовсім відповідними приміщеннями. Згодом у споминах Микола Садовський писав: «Вже в Коломиї заля мене трохи задовольнила, бо й сама була велика, і сцена підхожа … тут було краще, хоч би вже тим, що малось аж дві вбиральні (приміщення для переодягання акторів – М. К.) і не треба було перегороджувати якоюсь рядниною одну на дві». За припущенням краєзнавця Богдана Волошинського, певну роль у тому, що дирекція Каси ощадності погодилася надати зал до послуг українського театру, відіграв працівник каси, колишній багатолітній директор цього ж театру Іван Біберович.

Отже, маючи в Коломиї непогані умови, театр зміг здійснювати нові постановки, удосконалювати майстерність та злагодженість. М. Садовський згадував: «В Коломиї я з трупою затримався на довший час. Тут уперше пішла чеська опера «Продана наречена». Трупа з кожним днем все вирівнювалась, набирала ансамблю і почала вже цікавити публіку не тільки з патріотичного боку, але й з артистичного. Коломийське громадянство дуже радо ходило до театру…».

Петро Трильовський, син знаменитого політика, адвоката і громадського діяча, щирого поціновувача театрального мистецтва, згадував: «Коли приїжджав до Коломиї театр «Руської бесіди», все місто переживало винятковий духовий підйом. Учні позбувалися менше потрібних книжок, щоб роздобути гроші на квиток вступу – «стояче місце»... Я був щасливий, коли батьки брали мене з собою до театру». М. Садовський, згідно зі споминами Петра, ще й «виховував» коломийську публіку: «Як відомо, наша публіка не любить точности, але директор театру Микола Садовський навчив її шанувати точність. Якщо вистава була назначена на пів до восьмої, то без уваги на те, скільки людей було в залі – вона починалася у визначеній годині. Побачивши, що Садовський не панькається з публікою, всі приходили до театру на час». Сам Кирило Трильовський товаришував з акторами, навіть позичав на «реквізит» дещо зі своєї квартири, тим більше, що вона розташовувалася неподалік Каси ощадності. Син Петро писав у споминах: «В нашім же помешканні бракувало хатньої обстановки, бо її визичували до театру для декорації, а зате наша служниця діставала даровий білет на виставу». А одного разу Січовий Батько запросив акторів з М. Садовським на чолі до себе на гостину, після якої всіх гостей разом із господарем сфотографував знаний коломийський фотограф Александр Кіблер. Цю унікальну знимку – єдине «матеріальне» свідчення гастролей 1905 року – вдалося віднайти Богданові Волошинському.

З гастролями театру товариства «Руська Бесіда» під управою М. Садовського пов’язаний міф про виступ на сцені коломийської Каси ощадності в одній з вистав театру славетної Марії Заньковецької. Цей міф навіть був закарбований на меморіальній таблиці з прізвищем акторки, встановленій 1988 року на фасаді будівлі. Але, на жаль, в Коломиї М. Заньковецька так і не побувала – це вже достеменно досліджено краєзнавцями Миколою Савчуком і Богданом Волошинським. Тож спогади І. Рубчака, які дали початок цьому міфові, є помилковими, але, сподіваюся, лише щодо особи головної героїні. Замість М. Заньковецької у цих спогадах мала б фігурувати Катерина Рубчакова. Та написані ці спогади так колоритно, що, незважаючи на помилку, таки хочу їх зацитувати: «Про хід свята багато розказувати, але для нас найцікавіше було, коли на сцену виступили з вітанням-відповіддю від театру М. К. Заньковецька (К. Рубчакова – М. К.) і М. К. Садовський, Рубчакова і Ґембіцький. Легіні після їх виступу почали танцювати на сцені і взяли в коло Марію Костянтинівну. Славетна актриса сяяла від радості, а кругом неї легіні під звуки цимбалів, скрипки, сопілки вихром викручували «аркана». Стародавні пістолі блищали за чересом, а прекрасно різьблені металеві топірці в руках легінів зі свистом прорізали повітря. Здавалось, якась стихія збудилася з віковічного сну і задавить Марію Костянтинівну, а

вона стояла весела, життєрадісна і підбадьорювала легінів. Ті, розійшовшись, на команду заводила «Раз прибий» так щиро стукнули, що зі стелі почала відпадати штукатурка. А місцеві «власті» заборонили надалі винаймати українцям приміщення, і дійсно довгий час не хотіли віднаймати зали українському театрові. Ввечері йшла «Наймичка». Заньковецька грала з такою наснагою, як ніколи. Гуцули теж не щадили ні оплесків, ні квітів, а після вистави провели нас по місту. Трембіти заграли на прощання – і всі почали розходитись, кому куди. Звідусіль лунали радісні голоси. Перекликалися верхи з верхами, полонини з полонинами. Здавалося, вся Гуцульщина перекликалася й співала, здавалося, велетенські простори, гори, полонини і доли поєднані одною луною, одною великою думкою».

Це колоритне дійство, хоч насправді не з М. Заньковецькою, а К. Рубчаковою в головній ролі й з іншою виставою, відбулося в Касі ощадності. Цього дня 28 жовтня 1905 року в сусідній будівлі – Українському Народному домі (тепер – НМНМГП) – пройшло політичне віче, скликане громадсько-політичною організацією радикального спрямування «Народна воля». Дізнавшись про віче та про численну участь у ньому селян з Гуцульщини та Покуття, директор театру М. Садовський запропонував їм квитки зі значною знижкою на оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», що була запланована на вечір. Тож селяни, серед яких особливо вирізнялися чудовими народними строями члени товариства «Січ» з Печеніжина, заповнили зал Каси ощадності. Перебіг подій того вечора на основі віднайдених газетних публікацій описав Б. Волошинський: «Серед виконавців в опері найбільше відзначилися грою та співом М. Садовський і К. Рубчакова. Глядачі переповненої зали, вражені й зачаровані театральним дійством, влаштували артистам бурхливі овації. Після другої дії на сцену в супроводі делегатів-січовиків вийшов К. Трильовський. Січовики стали колом, а їхній очільник виголосив до К. Рубчакової подячну промову, після чого січовики піднесли їй лавровий вінок, прикрашений «січовою звіздою гуцульської роботи» і перев’язаний стрічками малинової барви з написом «Катерині Рубчаковій – покутські «Січи»!» Після третьої дії М. Садовського вшановували делегатки «Кружка українських дівчат» під проводом Марії Колцуняк, яка також вручила видатному артистові лавровий вінок. Приємно вражений таким щирим і теплим пошануванням гри акторів, М. Садовський після закінчення вистави влаштував ще й театральний концерт, на якому сам декламував вірша Т. Шевченка «Чернець», а К. Рубчакова співала пісні. Січовики у відповідь виконали на сцені кілька складних гімнастичних вправ – т. зв. «піраміди» або «вежі», а тоді затанцювали для артистів «Аркан» і заспівали січових пісень».

Завершилися приблизно півторамісячні гастролі театру 5 листопада драмою І. Карпенка-Карого «Батькова казка». А після її закінчення представники громадських організацій міста склали М. Садовському подяку й вручили золотого персня з діамантом.

У спогадах М. Садовського про коломийські гастролі є цікавий момент, що не має стосунку до будівлі Щадничої каси, якій присвячена ця стаття, але вартий того, щоб про нього згадати: «... навіть москвофіли, такі, як от Дудикевич та й інші, частенько в театрі бували. Дудикевич, познайомившись зі мною, страшенно хотів побалакати по-московському, але я уперто вдавав, що по-російському говорити не вмію. А самі москвофіли говорили по-московському таким язичієм, що задля мене, який знав добре російську мову, було й смішно і ніяково».