Минув той час, коли за кептарями чи вишиванками можна було впізнати, з якого ви села. Так само майже стерлися наші сільські говірки. У ХХІ ст., яке можна назвати гібридним, оголошена явна й прихована війна ідентичності, тобто самобутності села, краю, нації. По оригінальності стріляють з екранів телевізорів і комп’ютерів. За неї беруться різні режисери й сценаристи, вивертаючи кожух ідентичності навиворіт, роблячи з поважного смішки й глузи. Безперечно, знущатися з ідентичності там, де її вже нема, неможливо. Тому беруться за неї там, де вона є. А що спротиву нема жодного, то ця справа вельми удається. Правило тут застосовують залізне: спочатку існує наше, потім наше і їхнє, а відтак лише їхнє. Дивно, що навіть наші традиційні церкви потрапили під могутній вплив і почали занедбувати традиції, замість того, щоб пояснювати своїм парафіянам різницю між своїм і чужим. З іншого боку, до нас їдуть туристи й мандрівники, науковці й журналісти власне за ідентичністю. Бо ж розуміють: якщо світ стане одноманітним і сірим, то нікому нікуди не треба буде їхати. За чим?  Ну а як ми самі боронимо свою ідентичність? Насамперед більшість з українців не розуміє цієї проблеми і піддається віянням моди (хоча ніяк не хоче святкувати Різдво й Великдень за новим календарем, з Західним світом). Візьмемо, для прикладу, два найбільші свята, і тут я поведу мову про наш покутсько-гуцульський край, де звичаї й традиції затрималися найдовше і подекуди ще побутують між людьми. Великдень і Різдво — два найбільші свята. Тривалий час у нас панувала традиція складати до кошика, який виготовляли місцеві лозоплетільники, традиційні харчі, починаючи від паски і закінчуючи хроном. Вище в горах на паски є спеціальні пасківці. Останніми ж роками майже зникли наші традиційні кошики, натомість з Європи й Китаю понавозили тамтешніх кошиків, які й барвами й формою відрізняються від наших, сплетених у Кийданчі чи в інших селах. На великодні кошики з 1970-х років наші дбайливі дівчата й жінки почали вишивати гарні рушнички зі словами "Христос воскрес!", однак тепер багато людей накриває кошики привезеними хтозна-звідки рушничками з непритаманними нам візерунками. А останніми часами так замаюють кошики штучними квітами й різними стрічками та бантиками, що з-під них не видко ні паски, ні писанок. До кошика почали вкладати різні цитрусові та зайчиків і  курчаток (це з традиції анґлійців і французів), а поза Галичиною — ще й пляшки з горілкою чи вином (це традиції росіян). Напихають до кошика й нетрадиційних (дерев’яні, бісерові, пластикові) писанок, хоча можна вибрати саме нашу, космацьку або чорнопотіцьку, писанку. Тай писанкарі почали виводити на яйцях непритаманні орнамент і слова, покривати писанки лаком. Печуть уже й новітні паски на зразок російських глазурованих кулічів з білою й кольоровою патокою (особливо їх пропагують супермаркети, якими володіють російськомовні бізнесмени), а то й трикутні чи ромбоподібні за формою паски. І, звичайно ж, у кошик тепер кладуть свічку, переважно з тих, що понавозили з Польщі, розцяцькованих, або ж таку свічку, після запаху якої треба відчиняти вікна й двері. Скромність тут, ясна річ, відсутня... А чи ще в нас коло церков співають великодніх пісень і граються? Рідко де. Новітні великодні фестивалі — це здебільшого не справжній фольклор, а вторинний, пострадянська художня самодіяльність. Однак порожнечі не буває: якщо пропадає одне — його місце посідає інше. Отже ж, хоч ми не співаємо й не граємося, зате які ми одягнуті! А скільки всього на столах! Цим разом знову перемогло матеріальне, а традиції віддані на поталу, ми самі їх цураємося. Різдво, як знаєте, це насамперед традиційні колядки, гурти перебранців, святвечірні страви. Чи ми знаємо багато колядок, а головне — чи колядуємо? Отак по-давньому, попід вікнами... Щось поменшало колядок і колядників. І ніхто не боронить святкувати, і взуті діти й молодь не в дрантиві постоли, а в добротні черевики й чобітки... А не колядують. Нудно, як люблять вони казати. Є ж комп’ютер і мобілка в теплій хаті, там цікавіше... Наші столичні шоу-зірки, які не сповідували жодних національних традицій, і не відомо чи сповідують, раптом взялися за колядки й щедрівки. Були в нас ці традиційні співи, не забруднені, а вони і їх почали перекривляти і робити з поважних колядок різні пісеньки. Цим артистам однаково, чи співати російські частушки, чи українські колядки, чи монгольські холомеї. А наші дурні це ще слухають і розповсюджують. А коли ці шоу-зірки починають патякати, які вони печуть паски і яку готують кутю, то стає ще прикріше. А журналістам тільки давай рядки. Так газетярі спільно з зірками множать нісенітниці. Звичайно, у більшості країв України давно забули місцеві звичаї й традиції, після того, як по них проїхалися трактором радянська атеїстична ідеологія, голодомори і дві жорстокі світові війни, а тепер додалася інтернет-пропаганда. Де ці традиції й звичаї залишилися найдовше, а подекуди й дотепер — це наш куточок Галичини. Отже, звідси мали б узяти за взірець та еталон, як мають виглядати великодня паска й писанки, що кладуть до кошика, як граються коло церкви. А на Різдво — як робиться кутя, які є головні коляди, що кладуть на святвечірній стіл і як виглядає наша, а не анґлійська, різдвяна символіка. Якщо на державному або хоча б на обласних рівнях не виробити такий стандарт, то наша ідентичність незабаром зникне. Науковці кажуть, що в Україні ще можна записувати фольклор два-три роки, а відтак не буде що і не буде в кого записувати. Таке саме чекає й нашу самобутність, якщо її не зберегти, хай і трохи наказовим способом. Відомо чимало прикладів, коли ідентичність боронять на державному рівні. Так само, як і говірки та мову. Інакше нашу ідентичність становитимуть нікудишні дороги, матюки молоді, пропиті й спрацьовані старі, засмічені ліси й поля та голосна російська естрада. А потім не стане й таких людей, як українці... АВТОР: Микола САВЧУК Фото ілюстративне