Сектор комунікації поліції Івано-Франківщини розпочав серію матеріалів про учасників АТО під назвою: “В обіймах війни”. Першим героєм став Віктор Паньків. У свої 32 він той, хто знає, що таке "гарячі точки". На власні очі побачив смерть. Був поранений і вцілів. Правда, травма, отримана на війні, нагадує про себе і нині. Віктор Паньків – поліцейський, боєць АТО. Родом з Калуша. Кандидат у майстри спорту – займається пауерліфтингом. У червні 2014 року потрапив під мінометний обстріл і був поранений осколками. Віктор отримав ряд нагород за віддану службу. Не приховує, що раніше служив у спецпідрозділі "Беркут", а сьогодні гордиться і надалі підтримує традиції підрозділу. На службі з 2010 року. Зараз займає посаду заступника командира першого взводу роти поліції особливого призначення. Звання – лейтенант поліції. Боєць хотів працювати в органах  з дитинства. Остаточно вирішив на службі в армії. Розумів, що любов до спорту і сильний характер допоможуть втілити мрію в реальність. "Я ніколи не буду жаліти, що служу у цьому спецпідрозділі. Якби була можливість прожити ще одне життя, я б пішов знову. Це "школа", яка показала життя", – розповідає Віктор. Щоб потрапити в поліцію, за нормативи не переживав, бо все вдавалося, а відчуття справедливості вело вперед. Зізнається, що часто життєві моменти заставляли задуматися над словом "справедливість". З людьми, які пропагували іншу дорогу, прощався. "Складно розуміти, що справедливості як такої немає, але це не означає, що її не потрібно добиватися", – наголошує спецпризначенець. Не приховує, що команда у спецпідрозділі відіграє своє: один допомагає іншому ставати кращим, сильнішим: "Це – великі люди, які допомагають рости і розвиватися. Ми спільно тренуємося і досягаємо цілі. Разом працюємо на затриманнях і масових заходах". Щоправда, з прикрістю згадує, як підрозділ "Беркут" змішали з брудом після Революції Гідності. Ба більше, вважали ворогами народу. Каже, що люди сприйняли інформацію такою, якою її подали, але чомусь не аналізували. "Народ хотів змінити країну на краще. Це ж добре. Я сам хочу жити краще і щоб мої рідні так жили. Я не образився на народ за нелюбов до "Беркуту", але інформації про наш спецпідрозділ вони не мали і скільки пророблено роботи також, – ділиться поліцейський. – Шкода, що через чиїсь неправомірні дії із спецпідрозділу вину поклали на усіх працівників". Через такі події у Віктора виникли проблеми в родині, яка не розуміла, чому він ще не звільнився з "ворожого" підрозділу. Єдина підтримка на той час – рідна сестра. Попри все, в АТО пішов самостійно, а не через наказ. Коли сказали про відправку на Схід, Віктор міг відмовитися. Досі не розуміє як це б зробив, якщо побратими їхали, якщо підтримка була такою необхідною. Тому 21 квітня 2014 року, на Великдень, вирушив на Схід. Прибувши на базу дислокації, бійців розділили на три групи спільно з десантниками 25-тої бригади. Перша група відряджалася на зачистку Краматорська, пізніше їх перебазували на четвертий блокпост. Друга і третя групи відряджалися одним транспортом, але на різні блокпости: одні їхали на п’ятий блокпост у Слов’янськ, інші – на гору Карачун. У вертольоті поділилися на дві групи і перша мала висаджуватися на г. Карачун, де і був Віктор. Але так сталося, що вертоліт спочатку полетів на п’ятий блокпост і ті бійці, які були ближче до виходу, вийшли. "За таких дій пілота ми помінялися з групами місцями", – розповідає боєць. На той час маршрути і точки приземлення змінювалися через ворога, який був поруч. На жаль, за місяць - сумна звістка: 29 травня під Слов’янськом терористи збили вертоліт Мі-8, у якому загинули 12 військових разом з генералом Кульчицьким. У тому числі загинули і шестеро колег Віктора. Вцілів тільки пілот. Віктор на власні очі бачив збитий вертоліт, але допомогти було неможливо… Думка, що й він там міг бути - досі не дає спокою. Віктора врятував маневр пілота ще тоді, у квітні. "Слов’янськ на той час був найгарячішою точкою, на це вказували експерти. Отвори від куль були навколо нас. Гілки падали під ноги і на голову також. Та й куля гаряча під ноги падала, – пригадує правоохоронець. – Відверто, я знаю, що таке свист кулі над головою. Бо самого вистрілу не чуєш через відстань, але свист чути". Щодо емоцій, Віктор каже, що бійцю краще не залишатися наодинці. Бо тоді виникає багато думок. У той момент вирішуєш усі питання і лише одне в голові – живим не вернешся. Проте бойовий дух не залишав нікого: "Я ні від одного бійця не чув, що це кінець і треба їхати додому. Ми взяли Слов’янськ в облогу, а нас ворог узяв в облогу. Шляхів відступу не було. Нас реально рятувала артилерія на горі Карачун. Це був круг в крузі". 6 червня Віктора евакуювали через поранення, яке отримав внаслідок мінометної атаки. Через ворожий напад загинув сьомий спецпризначинець, а Віктор травмувався: "Снаряд впав від мене на відстані 40-50 метрів. Я відчув сильний удар в голову з лівої сторони. Це було десь так: сяйво, удар, гаряче повітря і чорний дим. Від удару мене відкинуло. Обличчя залило кров’ю, бо осколок пройшов з лівої сторони голови. На щастя, не проникаючий. Мені розірвало шкіру і пошкодило череп. Вислів, що перед смертю все життя проходить – правда. За декілька секунд я побачив життя в хаотичному порядку: від шкільних років і до армії". Після повернення зі Сходу, з правоохоронних органів Віктор не збирався йти. Уже тричі вирушав на Схід країни, але все було якось не так, порівняно з 2014 роком. Більше того, якщо знову "попросять" – без вагань поїде. Бо точно знає, що справедливість і краще життя будуть.