Майже 25 років волонтер та військовий капелан Василь Довганюк допомагає важкохворим та немічним. Від початку АТО спільно з однодумцями збирають кошти на потреби військових, організовують благодійні заходи Більше 20-ти разів капелан відвідував з гуманітарною допомогою бійців в зоні бойових дій. Не боїться їхати на передову. Чимало часу проводить у госпіталях на сході, де проходять лікування військові. Він не з розмов знає про військові будні та проблеми бійців. Про них Василь Довганюк розповів в інтерв’ю "Вільне. Інфо". – Хоча волонтерську діяльність ви почали вести ще 25 років тому, але можна з упевненістю сказати, що допомагати людям ви почали значно раніше. Мені відомо, що окрім трьох рідних дітей, ви виховували і виростили дитину, яку забрали до себе просто з вулиці. – Кожна людина народжена, щоб робити добро. Так, ця історія має вагоме місце у моєму житті. Коли мені було 35 років, мама привела додому дев’ятирічного хлопчика Сергійка. Сказала, що коли вони верталися з церкви, зустріли його, виявилось, він жив у підвалі, без батьків і не ходив до школи. Ми його записали на навчання до воскресінецької школи. Коли я працював у Німеччині, забрав його до себе. Сергійко проживав і навчався у Мюнхені. Тепер він живе у Коломиї, працює менеджером, одружений, має хорошу сім’ю, став великою людиною. І я щасливий. – То можна сказати, що у вас не троє, а четверо дітей, яких ви виховали? – Так. – Допомагати людям – складно? – Волонтерство – це є покликання. І щоб ним займатися, по-перше, людина повинна усвідомити, що вона це робить безкоштовно. По-друге, зараз волонтерство, я б сказав, у стадії загострення. Люди менше реагують на прохання про допомогу. Ми ходимо і випрошуємо в аптеках медикаменти, які необхідні бійцям. Пояснюємо, що це в дійсності велика потреба. І чуємо, як у відповідь нарікають, мовляв, чому армія не забезпечена елементарними медикаментами. – Ви їздите по госпіталях, що на сході, і передаєте лікарства? – Ми відвідуємо бійців, які проходять лікування у медичному закладі Мечникова, також їздимо у воєнну лікарню в Часів Яр. Особливо у Часів-Ярській лікарні складна ситуація: я побачив жахливі умови перебування бійців, немає води, опалення, туалетів, харчуються ябияк. Звісно, потрібно чимало медикаментів, тому ми намагаємося усіма силами їх дістати для військових. – Які недуги найчастіше тривожать бійців в зоні АТО? – Великі проблеми вони мають з ногами: вони завжди побиті, мають грибкові захворювання. До прикладу, щоб зайти у бункер, сходів немає, тож доводиться з’їжджати ногами, через що бійці падають. Шкіра часто у них обпечена. Мають проблеми із зором. Нерідко вони сидять при свічці і пробують читати чи щось писати. Генератори вмикають рідко з метою економії. Коли не поглянути на їхні руки, вони завжди чорні. Якщо у мирний час, до прикладу, у нас кілька днів не помити руки, одразу стає помітно. А там просто немає де їх вимити. Снігом протруть і це все миття. Які б не були умови у лікарнях, там бійці проходять лікування. Часто приходжу до них і розмовляю. Бачу там одне горе, адже в одного немає ноги, в другого – руки, ще в когось пропав слух. – Що ви робите, аби зібрати кошти на потреби бійцям? – Наша волонтерська діяльність почалась ще задовго до АТО. Ми збирали кошти для онкохворих дітей, які лікуються у нашій області і продовжуємо це робити. Але від початку бойових дій на сході одразу почали допомагати тим, хто там служить, і згодом – тим, хто повертається з передової додому. Нам довіряють багато людей, які передають кошти дітям чи бійцям. Ми передаємо зібрану допомогу з рук у руки тим, хто її потребує. Тож, ведемо співпрацю з багатьма благодійниками, які не стоять осторонь чужої біди. Окрім того, влаштовуємо благодійні заходи. Скоро організовуємо вечорниці до новорічних свят. Будемо ліпити вареники для бійців. Як правило, готуємо по десять, дванадцять тисяч вареників. Бажаючі можуть приносити смаколики, медикаменти, подарунки для військових, які вже через кілька днів ми відвеземо на передову. – Ви часто їздите на схід з волонтерською допомогою? – Від початку АТО ми з’їздили на передову до наших захисників вже близько двадцяти разів. Веземо речі у різні бригади. – Ви відвідуєте бійців не тільки як волонтер, але й як військовий капелан. Про що вони говорять вам найчастіше? – Щоб говорити з ними, треба навчитися слухати і мовчати. Зазвичай, вони не потребують розмови. З ними треба просто сидіти, обійнявши, і вміти відчути, як душа з душею гомонить. Вони пережили те, що нам і не снилось. Бачили, як за 300-400 метрів гатять з градів, і не знали, чи доживуть до кінця дня, ночі. Війна – це їхня біль на все життя, про яку вони воліють мовчати. – Тим не менше, активно допомагаючи військовим і часто відвідуючи їх, ви не забуваєте піклуватися про онкохворих. Чи вдається зібрати необхідні суми грошей, враховуючи скрутне економічне становище людей і те, що велика увага все ж приділяється для підтримки військовим? – Ми розставляємо скриньки з проханням допомогти коштами і нам вдається щороку передавати на лікування онкохворим дітям від 150-ти до 250-ти тисяч гривень. Допомагають, як правило, не ті, хто на пожертві хоче «пропіаритись», а ті – хто пережили біду і добре знають, як це, коли залишаєшся сам на сам з горем. Нещодавно був випадок, який вкотре підтвердив вище сказані слова. До одного з магазинів, де є наша скринька, прийшла жінка. Вона не мала грошей і попросила продавщицю налити їй з крана води. А сама кинула, напевно, останні свої 10 гривень у скриньку для допомоги онкохворим дітям. Продавець дуже здивувалась, адже жінка могла купити води, натомість вона вирішила зробити добру справу для чужих людей. Тож, кожен з нас повинен робити все можливе, щоб допомогти ближньому. Якби більше було добра у нашим вчинках, було б більше щастя у нашому житті.