ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Спогад замість некролога: пам'яті Ігоря Свідзінського

За нашим християнським віруванням, на дев’ятий день після смерті душа постає перед Творцем, який вирішує, куди вона потрапить: до праведників чи нечестивих. Віриться, що душа коломиянина Ігоря Свідзінського, який відійшов од нас нещодавно, знайде своє місце серед блаженних в Царстві Небесному. Він помер на 60-му році життя, несподівано для усіх нас, акурат в середині травня, одного з найзапашніших місяців, коли в природі все квітує й повниться життям. Здається, мало хто з містян не знав цього енергійного, позитивного й завше оптимістично налаштованого чоловіка, якогось навіть одержимого своєю найгуманнішою з професій. Принаймні так пан Ігор позиціонував себе при кожній зустрічі. Але тільки найближчі, найрідніші йому люди володіли істинним станом речей. Йдеться про доволі таки серйозне захворювання, яке намагався долати в собі. Лікар за фахом, за призванням – справжній народний цілитель душі і тіла, і кому, як не йому, було відомо чи не найбільше про свої хвороби. Проте, ніколи ні перед ким не афішував своєї недуги, тим паче не нарікав, не скаржився… Нехай дарує мені читач, але я хотів би написати кілька штрихів до портрета Ігоря Мирославовича, які найбільше зворушили мене. Він запам’ятався мені ще відтоді, як навчався у медучилищі: високий, худий, якийсь надзвичайно енергійний, саме ці зовнішні ознаки вирізняли його з-поміж студентського гурту. Офіційно ми познайомилися понад чверть століття тому, коли він приходив на виклики як дільничний лікар-терапевт до моєї молодшої доньки. Завше бадьорий, усміхнений, мов той Миколай Чудотворець, буквально з порога засипав нашу родину своєю добротою, піклуванням, якимись смішними придибенціями з практики, кваліфікованими порадами. Наостанок нагадував при потребі обов’язково телефонувати до нього додому о будь-якій порі. Донька росла здоровою нівроку, на радість нам та Ігоря Мирославовича, а він не пропускав нагоди зупинити її серед міста, аби перекинутися кількома приємними фразами. І таких, як моя донька, в нього налічувалося добрих пів-Коломиї. Тільки в під’їзді нашого будинку було троє дітей-однолітків, і ніхто з них не був обділений його медичною опікою. Бувало так, що й серед ночі він мчав своєю автівкою до Івано-Франківська по негайну допомогу комусь зі своїх наймолодших пацієнтів. Наше знайомство переросло у взаємно приємні товариські стосунки. Скільки ж то телевізійних проектів було створено завдяки його сприяння, скільки доріг, містечок і сіл краю об’їздили ми з ним та його добропорядним, першокласним водієм паном Василем. Всі свої здобутки я щиро ділив із ним. І треба було бачити, як світилися очі Ігоря Мирославовича від того, що може комусь чимось запомогти. Про його захоплення прекрасним можемо судити з оформлення родинної оселі, що по вулиці Грабовського, число 1, яка, наче оаза, потопає в зелені та картинах місцевих митців. Він горів різними творчими ідеями і радів, мов дитя, що може втілювати їх. Про це, з певною долею смутку говорить мистецтвознавець Катерина Каркадим. Вона – одна з тих багатьох, хто знав Ігоря Мирославовича як людину, біля якої гуртувалися інші. Він наче магнетизував своєю енергією оточуючих, до кожного знаходячи підхід. А якщо не допомагало, міг й посварити. Це завдяки йому члени Коломийської асоціації митців (КАМ) змогли достойно проводити свої перші мистецькі акції, гідно презентувати творчість на пам’ятній виставці у Львівському музеї етнографії. Це знову ж таки він та колеги по депутатській фракції організували КАМівцям подорож по історичних замках і палацах Львівщини. І подібні меценатські проекти можна перечислювати довго. Він без вагання морально й матеріально підтримував навіть безнадійно хворих, які живуть й творять досі. Хто як не Ігор Свідзінський лобіював інтереси перед облдержадміністрацією для танцювального ансамблю «Покуття», а його незмінному керівнику Дані Демків сприяв у вирішенні житлових умов… Ще один давній товариш і кум Ігоря Свідзінського, відомий український маляр Мирослав Ясінський згадує про свої найтяжчі часи, коли той прийшов на допомогу їхній родині при народженні сина. А потім був 2004 рік, до Ігоря Свідзінського, як директора першої в Коломиї спільної німецько-української аптеки «Farma-med», приїхали німецькі компаньйони. Ігор Мирославович як людина, завжди відкрита до контактів, познайомив своїх гостей з художником та його доробком. А ті, в свою чергу, запросили Мирослава Ясінського на персональні виставки до Німеччини, які відбулися завдяки Ігорю Мирославовичу. Ці події співпали, акурат, з початком Помаранчевої революції, на яку Ігор Свідзінський відгукнувся усім своїм патріотичним серцем. Його незмінний силует зі стопками агітаційних листівок можна було бачити на осінніх роздоріжжях міста. Таким запам’ятається в мітинговому вирі серед промовців на вантажівках у середмісті Коломиї, під час Революції Гідності. Тоді він ставав палким трибуном, принциповим, безкомпромісним політиком. Саме таким його знали і в стінах Коломийської міської ради, до якої обирався протягом п’яти разів – безпрецедентний випадок, що вказує на особливу довіру виборців. Свій непідробний патріотизм Ігор Свідзінський успадкував від батьків. Його мати Ірина Григорчук походила з роду Голинських, започаткованого у XII ст., ще від часів Галицько-Волинського князівства. За переказами, один з представників фамілії служив у самого князя Данила Галицького. В радянський період їхнє заможне господарство швидко перевели в статус «куркульського», представники органів реквізували поле, худобу, простору стодолу. Такими методами система впроваджувала в дію «колгоспну колективізацію». Втікаючи з рідного краю, Ірина познайомилася з таким же скитальцем Мирославом Свідзінським з міста Самбора на Львівщині, і вже в скорому часі молодята побралися. Мирослав був завзятим майстром копаного м’яча. Разом із братом виступали за український ліговий футбольний клуб «Дністер». Ігор Свідзінський батька ледь пам’ятав, той також помер ще в досить нестарому віці. А от мати доживала віку в Коломиї, біля сина, невістки, онуків та правнуків. Між ними була велика прив’язаність. Мені частенько доводилося бувати в їхній хлібосольній оселі. Зі слів пані я писав родовід Свідзінських. Та так й не докінчив. Мати Ігоря Мирославовича невдовзі померла. Він просив мене прийти й продовжити працю. Я пообіцяв, що неодмінно буду наступної неділі. Але того ранку, коли вже збирався до Свідзінських, просто на вулиці, від перехожих, почув страшну звістку про його раптовий відхід від усіх нас… Доповнюючи слова прощання о. Володимира Касіяна, я кажу: «Дякую тобі, наш дорогий друже, за те, що ти був у нашому житті…». Василь НАГІРНИЙ