Сім’я Івана і Наталії Назаруків є однією із двох багатодітних родин на Прикарпатті, які виховують більше десяти дітей.
Нещодавно домівка прикарпатського священика вкотре наповнилася плачем немовляти – дружина подарувала чоловікові одинадцяту дитину і третього хлопчика.
Познайомитися з унікальною сім’єю
Галицький кореспондент вирушив на Тисмениччину, у село Чорнолізці, де й проживають Назаруки. Івана Назарука тут знають не лише як багатодітного татуся, а й як місцевого священика. Він має у селі парафію, тому знайти хату, наповнену дитячим сміхом, місцеві допомагають хутко.
На порозі нас зустрічає кілька білокосих дівчаток, старша дівчина проводить до хати й просить зачекати матір. В оселі світло й охайно. Те, що під одним дахом тут проживає гурт дітей, видає хіба що десяток пар різноманітного взуття на вході й позитивна енергетика в домі.
Заклопотана Наталія Назарук перепрошує за відсутність чоловіка, пояснює, що вранці наймолодша донька заслабла й він поїхав за ліками до Франківська. Загалом наша розмова проходить у звичній для цієї оселі атмосфері: під прицілом зацікавлених дитячих поглядів і запитань.
Наталія розпочинає бесіду зі спогадів про знайомство з чоловіком. Пара зустрілася й закохалася на весіллі друзів тут, у Чорнолізцях. Через два роки дівчина з Франківська переїхала жити до коханого вже в статусі дружини. Зовсім скоро на світ з’явилася найстарша донечка Мар’яна, якій сьогодні 17. Через півтора року – син Володимир. Зараз у сім’ї Назаруків – вісім донечок і три сини, наймолодшому – всього кілька тижнів.
Не хотілося ставити банальних запитань, проте не можу втриматися й цікавлюся: "Як вдається впоратися з вихованням такої кількості дітей?" Наталія з усмішкою відповідає: "Коли в мене була одна дитина, я думала, це важко. Тепер часу на подібні роздуми немає. Думки про те, щоб встигнути все".
Вдень більшість часу жінка проводить на кухні. "Готую не те, щоб багато, просто кожен хоче чогось іншого – треба дослухатися до кулінарних вподобань", – пояснює Наталія. Для того, щоб зекономити на продуктах харчування, родина тримає господарку: качки, кури, перепілки і корову. З усім цим Наталії допомагає чоловік. Загалом до хатньої роботи залучені всі.
Ввечері жінка сідає з молодшими дітьми за уроки, інколи допомагають старші. "Мушу проконтролювати, бо навчання – то важливо", – каже жінка. До речі, сама Наталія – педагог і після закінчення вишу хотіла працювати вчителем. "Так склалося, що сьогодні вчу своїх", – сміється мати-героїня.
Знаходить час Наталія і для позашкільних занять з малечею: "Трьох середніх воджу на танці до нас у село чи в Тисменицю. Добиратися доводиться по-різному: раз автобусом, раз машиною. Коли в селі була репетитор з англійської, намагалися потрапити з нашими школярами і на її заняття".
Транспорт для сім’ї з такою кількістю дітей є необхідністю. Стареньку автівку придбали ще п’ять років тому, коли в державі було трохи стабільніше. Наразі коштів на більший і новіший автомобіль немає.
Найстарший син Володимир – спортсмен. Сестра хлопця приносить показати його численні нагороди. "Володя займається важкою атлетикою, у збірній області, не раз брав участь у різноманітних змаганнях", – пишається здобутками сина Наталія.
Сьогодні старший син і донька приїжджають додому лише на вихідні, адже мешкають у гуртожитках навчальних закладів у Франківську. Мар’яна Назарук є студенткою коледжу технології та бізнесу, Володимир навчається у коледжі спортивного виховання.
Самостійність – риса, яку старші діти Назаруків здобули ще змалку. Двоє старших дівчат і хлопець час від часу працюють. "На новий ґаджет заробляють самі", – розповідає Наталія. Грошей на всіх, звісно, бракує.
"Вистачає на їжу й одяг, ще – на поточні витрати, проте на купівлю чогось суттєвого немає. Забезпечення від держави мінімальне. Як приходить сума на картку, то ніби щось є, але розділити ті гроші на одинадцятьох, то нічого й не залишиться. Особливо важко, коли діти починають хворіти, тоді в аптеках залишаємо тисячі", – ділиться жінка.
До речі, свого даху над головою Назаруки поки що також не мають. Наталія розповідає, що хата, в якій вони мешкають, належить матері чоловіка і племіннику, який у ранньому віці залишився сиротою.
"Не раз я зверталася в область і район з бажанням стати на квартирну чергу, проте вдалося це зробити лише через кілька років ходіння в Івано-Франківську. Але чи з того щось буде? – журиться жінка і розповідає про неповагу з боку деяких чиновників. – Бувало, що чоловікові неофіційно натякали на те, чи він чимось думав, коли робив дітей. А в Галицькому районі взагалі запропонували знімати житло за "дитячі" гроші. Мовляв, вистачить. Раніше пробували стати на чергу з отримання житла там, адже звідти родом мати і я була там прописана". Та й їй також, як додає, у департаменті натякали: чого сюди прийшла?
Від невтішних розмов про бюрократію і пільговий статус у красивій обгортці Наталія Назарук переходить до приємних розповідей про традиції сім’ї. "Особливо любимо дні народження. В сім’ї, яка складається з 13-ти членів, такі святкування бувають кілька місяців підряд, а то й по кілька на один місяць", – сміється Наталія. В цей день жінка обов’язково випікає іменинний торт, сім’я трапезує святковою вечерею. Все, як у всіх, просто трішки частіше.
Подорожують Назаруки рідко, але влітку особливу традицію не пропускають. "Їдемо до цілющого джерела Дзвіньохи (свята купальня на території Угорницького Свято-Преображенського монастиря –
авт.). Сама дивуюся, але всім вдається поміститися в автівку", – щиро усміхається Наталія.
А завершуємо наше спілкування розмовою про осуд і злі язики. Наталія каже, що дурні розмови чує часто в селі і не тільки, але на них звикла не зважати. А ми покидаємо багатодітну оселю з приємністю. За якихось 20 хвилин спілкування вдалося відчути потужну енергетику підтримки, яка панує в родині, де сестра підставить братові плече, де наука життя розпочинається з сімейних цінностей і нівелює матеріальні прихоті.
АВТОР: Юлія КАНЮС
