В кінці 2014 року тоді 23-річний Василь Кирильчук з Верховини повернувся з війни, куди пішов добровольцем. У родині раділи, що живий, здоровий та ще й наречену привіз – 18-річну волонтерку Валентину із Первомайська. Нині подружжя вже два роки служить разом, інформує Репортер. На війну він пішов добровольцем у 2014 році. Служив у батальйоні Луганськ-1. Каже, за той рік пережив багато. "Кожен день був тяжкий, бо забезпечення відсутнє, – пригадує Василь. – Я до того в армії не служив, нічого не знав, не вмів і треба було вчитися на ходу. А постійні обстріли… Нічого доброго. Нема що згадувати", хіба одне, як познайомився  з дружиною Валентиною." Пригадує, тоді їхній батальйон зайняв місто Золоте. І Василь стояв на одному з блокпостів. Щодня перевіряв документи у місцевих. Серед людей сподобав собі молоду дівчину Валентину. Сміється, що взяв її паспорт, подивився, тоді й зрозумів – його. "Валя дуже допомагала нашому батальйону. І їсти варила, і одяг прати брала, – хвалить дружину Кирильчук. – Що було потрібно – помагала". У Золотому тоді багато місцевих волонтерили – фермери, підприємці. Одного разу Василь навіть землячку з Франківська зустрів. Жінка сама підійшла до нього знайомитись, бо впізнала по розмові. Виявилося, на сході вона вийшла заміж ще багато років тому. Валентина Кирильчук до війни жила в Первомайську, а потім переїхала в Золоте, бо після арт­обстрілу її багатоповерхівка завалилась. Золоте теж фронтове місто. Василь пояснює, що за ним поле, а за полем – окупований Первомайськ. Додає, що в порівнянні з 2014 роком зараз на сході все кардинально змінилося. Багато людей повернулося, життя йде. "До всіх уже адекватно ставляться, – говорить Кирильчук. – Ніхто тобі вже нічого не скаже, навіть як щось і має проти". Василь жартує, що помітив увагу до себе від майбутньої дружини, коли якось покритикував її борщ. "Усі похвалили, а я сказав, що переперчений, – сміється чоловік. – Вона нічого не відповіла, лиш так глянула…. І відтоді ми почали зустрічатися. Її борщ був найсмачніший. І зараз такий". В кінці 2014 року Василь повернувся додому – у Верховину. З ним у Карпати поїхала й Валя. Досі вона ніколи не була там. Батьки зраділи. Весілля молоді люди не грали, а просто розписалися. На урочистостях, крім наречених, були лише два свідки і племінниця Василя. Рідні Валентини приїхати не змог­ли, але раділи. У Верховині Валі сподобалось. Навіть почала розуміти гуцульську говірку. Але прожили молоді люди в Карпатах лише рік, бо в березні 2016 року підписали контракт і пішли до війська разом. Василь каже, весь той рік, що вони були вдома, десь завжди "висіло" питання війни та служби. Багато його товаришів, які звільнялися, потім йшли назад воювати. Тож підписати контракт була більше Василева ініціатива, а дружина просто підтримала. Нині вони разом служать в 182 окремому батальйоні матеріального забезпечення. Валя у медичному підрозділі, а Василь – водій, розвозить хлопцям на передову найнеобхідне. З наступного тижня Кирильчуки знову виїжджають на схід – у Луганську область. "Краще там обом бути, ніж порізно, – впевнений молодий чоловік. – Так набагато легше. Теж переживаєш, але бачишся часто, ледь не щодня, і сім’я тримається. Бо в багатьох знайомих сім’ї порозбивалися". Василь пригадує, що спершу їх разом брати не хотіли, мовляв, місць для жінок не було. Тричі ходили у військкомат, поки не добили. "То зараз легше, – говорить Василь Кирильчук. – Потім, уже під кінець 2016 року, нам дзвонили, що є місця і в 10 бригаді, і в Закарпатті, але ми вже тут обжилися. Тут багато подружніх пар разом служать. І молодших, і старших. І ми вирішили, що скрізь по життю – лише разом". Контракт у Кирильчуків закінчується наступного року. Продов­жувати ще не планують. У грудні 2019-го, на п’яту річницю шлюбу, хотіли б зіграти справжнє весілля. Сподіваються, може доти і війна закінчиться.