Мирослав ПРУСАК:

 – Перша моя зустріч з Василем Михайловичем Ткачуком відбулася в далекому 1981 році. Це ще був колгосп «Прапор комунізму», де мій батько працював пасічником, а я тоді якраз прийшов з армії. Ми з Ткачуком зустрілися на колгоспній пасіці в Долинах і розмовляли більше години. Моє перше враження про нього було таке: людина щира, відкрита – що в майбутньому справді підтвердилося. Відтоді наші шляхи перетиналися не раз: і на різних нарадах, і в Києві, і в москві, бо він на той час був депутатом Верховної Ради СРСР.

Коли Ткачук тяжко захворів, московські професори з так званої «кремльовки» давали йому від трьох місяців до пів року життя. Якось у той час ми, засмучені, на Василія вирішили привітати його з іменинами. Прийшли в готель «росія», це був готель Верховної Ради, в дуже прикрому настрої, а він каже: хлопці, вам що, нічого робити, що ви прийшли сюди? Ми спитали, чим можемо допомогти. Він тоді сказав, що, буваючи в москві, так і не знайшов часу побувати в тамтешніх храмах, монастирях. І ми зі Степаном Гранатом, головою облспоживспілки, організували йому таку поїздку. Завдяки спільним знайомим знайшли комфортабельний ЗІЛ, разом з Василем Михайловичем об’їздили Загорську лавру і ще два монастирі. Коли нарешті зупинились пообідати, то собі по чарці налили, а йому ні, бо ж чоловік хворий. А він каже: що ви про мене забули? Наливайте!

Василю Михайловичу тоді вдалося подолати страшну недугу, з якої мало хто виходить. Десь у 1991 році він мені каже: «Пам’ятаєш того професора з «кремльовки», котрий давав мені до шести місяців?» «Так, пригадую». «Так от, його вже нема на цьому світі, а я досі живий!»

У той час мене вразила зміна в його світогляді, в ставленні до релігії. Коли він повернувся додому, то невдовзі створив газету «Агро», також почав відкрито підтримувати релігію. За що йому, до речі, не дали другого Героя соцпраці, хоч подання на це вже було… Це дивувало багатьох, бо він почав таку діяльність, якою на той час ще ніхто не займався, навіть на наших теренах. Збирав, наприклад, письменників, приймав їх у Підгайчиках, цікавився творчими планами, допомагав, коли хтось із них потребував. Бо як депутат, Герой, він мав владу впливати навіть на всемогутнє кдб.

Після розвалу союзу Василя Михайловича призначили Міністром сільського господарства України. Був час, коли ми щопонеділка вилітали з Івано-Франківська на Київ, така собі «група літунів», як ми себе називали. Хтось летів на роботу, хтось у відрядження… Іноді рейс затримувався, тоді ми разом чекали в аеропорту, спілкувалися, радилися. Я тоді вже працював у Яремчі заступником керівника народного підприємства «Прут». Невдовзі Ткачук наполіг, щоб я перейшов на роботу в агрофірму «Прут», на посаду його заступника. Це було в 1992 році. Відтоді ми з ним з понеділка до п’ятниці працювали в Києві, а на вихідні приїжджали до Коломиї.

Пам’ятаю його людяність, уважне і прихильне ставлення до людей. Ткачук вникав у проблеми кожного – і своїх працівників, і не своїх. Будучи депутатом Верховної Ради України, він проводив прийом виборців не тільки в Коломиї, згідно з графіком, а й у себе вдома, по суботах. Ми виїжджали машиною з Києва десь о третій ранку, а о 10–11-ій були в Підгайчиках, де на нього вже терпляче очікували люди. Ткачук усіх вислуховував, усім намагався допомогти. Здебільшого людям потрібна була матеріальна допомога, тому що ті часи, пам’ятаємо, були економічно дуже тяжкими.

Те, що він переміг таку страшну хворобу – це насамперед його внутрішня сила. Таких сильних людей, справжніх самородків я знаю лише двох– це Василь Ткачук і Михайло Вишиванюк. Це глиби, рівних яким я не бачу ні до, ні після того. Ткачук також виховав ціле покоління керівників, в тому числі Вишиванюка, плеяду політиків, громадських діячів. Завдяки йому Коломия отримала Державну премію в галузі архітектури, лауреатом якої, серед інших достойних людей, був і я.

Коли Ткачука не стало, це була тяжка втрата для дуже багатьох людей. Бо його життя – ціла епоха в житті краю. Хоч кажуть, що незамінимих нема, але людини з такими поглядами, світоглядом, внутрішніми переконаннями і житейською мудрістю я досі не бачу… Жаль, що його немає, і нікуди від цього не дінешся…