Ще один український роман став фільмом. Цього разу під приціл кіновиробників потрапила книжка Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Дія фільму, як і його літературного першоджерела, відбувається у Станиславові початку XX століття, тому не дивно, що один із перших допрем’єрних показів відбувся саме в Івано-Франківську, в тому ж місті, щоправда, вже з іншою назвою, в якому й розгортаються сюжетні лінії обох творів. До місцевого кінотеатру «Космос», щоб представити стрічку франківським глядачам, завітав великий творчий десант – письменниця Софія Андрухович, режисерка Христина Сиволап, продюсерка Надія Зайончковська, актори Алеся Романова, Маріанна Янушевич та Роман Луцький.
Стрічка «Віддана», без перебільшень, – одна з найочікуваніших вітчизняних кінопрем’єр 2020 року. Цікавість до фільму насамперед підігрівало сильне літературне першоджерело, яке вже встигло підкорити серця багатьох читачів та критиків, отримати чимало нагород, серед яких – «Книга року ВВС-2014». Також дуже точно спрацював інтригуючий трейлер стрічки, який багатьох глядачів міг завести в сюжетну оману і таки змусити піти в кіно. Особисто я дуже люблю, коли після перегляду трейлеру у мене виникає певне бачення того, як розгортатимуться події у стрічці, а на ділі виходить все не так, як я собі придумала.
Класним промоційним ходом картини, як на мене, став і її саундтрек. Несподіваний дует попдіви, до речі, також іванофранківки, Тіни Кароль та рокдіви Юлії Саніної, впевнена, приведуть в кіно тих, хто й не думав туди йти. До речі, кліп на пісню «Вільна» зняла режисерка стрічки Христина Сиволап. Робота вийшла неймовірно красивою, дуже точно передала символіку та естетику стрічки. Ця відеоробота одразу ж підкорила всесвітню мережу, на сьогодні її подивилися понад три з половиною мільйонів глядачів.
Бюджет картини – 60 млн гривень, з них 25 мільйонів виділило Міністерство культури України. «Віддана» – дебютна повнометражна стрічка Христини Сиволап, яка не побоялася починати свою біографію у великому кіно з історичної драми та ще й за літературним твором. І забігаючи наперед зауважу, що попри слабкі сторони стрічки, про які розповім далі, їй це вдалося.
Фільмам, котрі знято за літературною основою, не уникнути порівнянь із книжкою та незадоволених відгуків від читачів. Впевнена, їх буде чимало і тут. Проте авторка роману «Фелікс Австрія» Софія Андрухович зізналася, що картина їй дуже подобається. «Відразу готувала себе до того, що фільм буде зовсім іншим, аніж книжка, – наголошує вона. – Коли екранізують книжку, фільм виходить зовсім іншим, і часто буває так, що не лише читачі розчаровуються, а й її автор. Одна фантазія ніколи не збігається з іншою фантазією. Вирішила вчитися з досвіду мудріших людей і підготувала себе до того, що стрічка буде іншою, тому можу насолоджуватися нею повноцінно. Хоча фільм пов'язаний з книжкою, його сюжет дуже близький до сюжету роману, але підхід, стилістика, світ, кольори – інші. У стрічці переважає легкість, роман – важчий».
Стрічку, дія якої відбувається в Станиславові, не знімали в Івано-Франківську, адже, за словами Христини Сиволап, сьогодні це зовсім інше місто. Тому спеціально для знімань під Києвом звели Станиславів 1900-го з давньою атмосферою і без вкраплень сучасного світу з його вивісками і новими будинками. Створюючи кіномісто, художники надихалися Івано-Франківськом, його давньою архітектурою загалом та віллами на вулиці Шевченка (раніше Липовій) зокрема. Адже за сюжетом саме тут живуть головні герої. Забігаючи наперед, зазначу, що їм вдалося передати дух Станиславова, особливості міста та його архітектури.
Фільм «Віддана» переносить глядача у давній Станиславів і розповідає історію двох жінок – служниці Стефанії Чорненько та шляхтянки Аделі Сколик, долі яких тісно сплелися після «мармулядової» пожежі, котра у кожної з них забрала найрідніших людей: у Аделі – матір, у Стефанії – обох батьків. З того часу вони нерозлучні попри різний соціальний статус. Не буду далі переповідати сюжет, щоб залишити хоч крихту інтриги та несподіванки. Хоча для тих, хто читав книжку, її складно зберегти.
Роман «Фелікс Австрія» написано як щоденник головної героїні служниці Стефанії Чорненько. У фільмі події також передано очима Стефи, з її ілюзіями, здогадками, переживаннями, мріями і спогадами. Глядач мандрує сюжетом Стефиною траєкторією, тому з перших кадрів мимоволі починає їй симпатизувати і обурюватися на інших героїв, котрі у своїй поведінці чітко дають їй зрозуміти, що вона – служниця. Парадоксально, але українку Стефанію Чорненько зіграла польська актриса Маріанна Янушевич, а от наполовину польку, наполовину німкеню Аделю Сколик зіграла українка з білоруським корінням Алеся Романова.
Стефа у виконанні Маріанни вийшла такою собі служницею-бунтаркою, норовливою і водночас романтичною, яка не боїться висловлювати свою думку, показувати перед гостями-панами свою злість на свою пані чи її чоловіка, тому викинути рибу у вікно чи кинути додолу тацю зі стравою – звична справа для неї. До речі, епізоди з рибою – мої улюблені сцени у стрічці, які занурюють глядача у світ фантазії та дива, певним чином нівелюючи драму непростих взаємин двох жінок, котрі не розуміють, ким вони є одна для одної: зведеними сестрами, подругами, суперницями чи представницями різних соціальних статусів.
Алеся Романова також органічно влилася у роль Аделі. Холодна, дещо вередлива аристократка, не пристосована до побуту, яка мріяла мати дітей – такою я побачила Аделю з великого екрану. Через сценарне рішення показати цю історію крізь призму Стефи Аделя не змогла повністю розкритися як головний персонаж.
Третій, проте не зайвий – так можу охарактеризувати гру іванофранківця Романа Луцького. У фільмі йому дісталася роль скульптора, чоловіка Аделі Петра Сколика. Саме він додає цій стовідсотково жіночій історії чоловічих флюїдів. Стежачи за фільмографією Романа, дуже яскраво проглядається те, що він змінюється від стрічки до стрічки, і демонструє на широкому екрані не Романа Луцького у ролі того чи іншого героя, а насамперед персонажа, якого грає, з його характером, переконаннями, сильними та слабкими сторонами. Тобто за ним не кочує від фільму до фільму колишній образ чи відпрацьований характер.
Цікавим рішенням є те, що другорядні ролі у «Відданій» зіграли українські актори з неабияким досвідом та зірковим статусом: Олександр Кобзар, Ірма Вітовська, Ада Роговцева, Наталія Васько тощо. Натомість для виконавиць головних жіночих ролей Стефи та Аделі це був дебют у повнометражному кіно. До речі, серед акторів масових сцен складно не помітити Юрія Андруховича. В цьому прочитується класний продюсерський хід – затягнути в кіно відомого письменника і за сумісництвом батька авторки книжки. У фільмі він з’являється лише на декілька хвилин, проте цілковито заповнює цей час своєю харизмою, іноді навіть затьмарюючи інших персонажів.
Що стосується інших другорядних персонажів – священника Йосипа Рідного (Сергій Волосовець) та його дружини Іванки (Марина Кошкіна), то у мене вони викликали певний дисонанс. Пан отець виглядав не надто органічно у своїй ролі, пів фільму хотілося смикнути за його бороду, щоб перевірити її справжність. Попадя також справила на мене не надто однозначне враження – господинею була ніякою, хоча в гостях споживала страви з величезним апетитом, здавалося, що її героїня й справді не бачила смачних наїдків декілька днів, а то й тижнів.
Коли аналізуєш фільм, то на думку одразу спадають два слова-характеристики – смачно та естетично. Дуже делікатно і масштабно передано світ Стефи – кухню, адже приготування їжі – це її улюблена справа, самореалізація і стихія, в якій вона почувається, як риба у воді. І на самій їжі тут також акцентують незліченну кількість разів. У кадр раз за разом потрапляють різноманітні смаколики давньої галицької кухні. Тому не рекомендую йти на сеанс на голодний шлунок, адже їжу подано так гарно і смачно, що, ймовірно, у вас може прокинутися вовчий апетит. До речі, в цьому чимала заслуга оператора Олексія Ламаха, камера якого творила дива, особливо, коли показувала різні смаколики.
Продовжуючи гастрономічну тему, зауважу, що смачною є й мова стрічки, колоритна, з численними галицькими діалектизмами. Це однозначно додає стрічці шарму і переносить у потрібну епоху.
Стрічка й справді неймовірно гарна. Світ, в якому живуть і люблять герої, продумано до дрібнички. Декорації вражають, костюми, над якими працювала Леся Патока, дивують і викликають захоплення. З першого ж кадру видно, що творча команда доволі серйозно поставилася до візуальної складової картини. Кожен елемент гардеробу та аксесуари на своєму місці, складно не помітити, що їх спеціально створювали для фільму, а не витягнули зі старої театральної шафи. Попри те, що одяг героїв органічно вписується в епоху, про яку йдеться, він усе ж має яскраво виражений фешнакцент, таке собі ретро за сучасними модними тенденціями.
Якщо говорити про жанр «Відданої», то, як на мене, це точно не історична драма. Адже те, що фільм розповідає про Станиславів початку XX століття, ще не робить його історичним. Та й з драмою не все так гладко, адже фентезійних прийомів тут значно більше, ніж драматичних. Чого лишень варті портрети, котрі говорять, які так чи інакше, але мають певне відсилання до гарріпоттерівської стилістики, чи риба, що вправляється у риториці зі Стефою та літає…
Сама історія є значно складнішою, ніж її подано у фільмі. Сепарація двох споріднених душ у житті так легко не відбувається. У стрічці дуже тонко охарактеризували стосунки двох героїнь метафорою про те, що коли два дерева сплітаються стовбурами, вони не дають один одному рости. Проте, як на мене, суть цієї метафори не вдалося до кінця передати. Драму жінок, котрі через певні обставини, попри різні соціальні статуси, сплелися так тісно, що не дають одна одній дихати, показано занадто легко і доволі поверхово. Натомість картинка вражає, світ старого Станиславова виглядає органічно, не віриться, що місто не справжнє, а збудоване спеціально для фільму. Не псує загального враження навіть штучний плющ, несправжність якого неможливо не помітити.
«Віддана» – це красива казка, де візуальний бік перевершив всіх і все. Вийшла доволі смачна цукерка, проте її обгортка обіцяла яскравіший смак. Але попри це картина вийшла цілісною і поставила високу планку для українського кінематографу в плані естетичної, музичної та декоративних складових. Тож моя оцінка – 6,2 за 10-бальною шкалою, з приміткою: фільм-фантазія з натяком на драму. І, до речі, це один з небагатьох українських фільмів, котрі мені захотілося переглянути ще раз, причому негайно.
АВТОР: едактор відділу газети “Галичина”.