Нині Канада посідає перше місце серед англомовних країн, у яких проживають українці. Кажуть, якщо Україна і є за кордоном – то це агломерація Торонто. Коломийців там вже теж чимало, серед яких і героїня рубрики "Наші за кордоном" Софія Бугай, яка виїхала підкорювати заокеанську  Канаду  у 18 років. Дівчина виїхала за кордон у дуже ранні роки, тому, коли згадує Батьківщину, у пам’яті  виринають спогади безтурботного шкільного життя, коли всі фінансові питання вирішують батьки. У Канаді Софія вже 4 роки. Але на питання, чи планує залишатися в цій країні, не знає, що відповісти. Каже, час все вирішить. Після закінчення Коломийської гімназії коломиянка поїхала до Жешува – здобувати незвичну освіту китайського філолога. Але вже через декілька місяців навчання Софія зрозуміла: Польща - не та омріяна країна, тому разом зі своїм хлопцем, до слова, також коломийцем, почали оформляти документи для навчальної візи у Канаду  

"Щоб зібрати усі документи, нам знадобилося приблизно 3 місяці. Спершу я отримала відмову, яку в консульстві пояснили нерозумінням: для чого мені англійська мова, якщо я вчуся на китайській філології за спеціальністю "Англійський переклад".  Коли подавала вдруге, пояснювала це тим, що хочу потрапити в англомовне середовище, де мені легше буде вивчити мову. Так я отримала піврічну навчальну візу, - розповідає Софія. - Батьки були не проти, підтримували мене як морально, так і перший час фінансово. Вони знають: якщо я вже щось задумаю, відмовляти сенсу немає". Перші 2 місяці по приїзді в Торонто коломиянка відвідувала школу з вивчення англійської мови "ILSCSchool", вивчала мегаполіс, гуляла, знайомилася з мешканцями міста.  Але потім, зізнається Софія, казка закінчилася.

"Почалося  доросле життя, яке вимагало забезпечувати себе. Без досвіду роботи  і диплому можна влаштуватися спочатку тільки на першорівневих роботах, що я й зробила, ставши касиркою у магазині.  Торонто – це багатонаціональне місто, тому роботодавці  не бояться брати людей неканадського походження. Потім настає мовний бар’єр. Шкільна база гімназії, а потім навчання у Польщі мені трохи допомогли його побороти, але все одно довелося вчити мову практично з нуля. Асиміляція, культурний шок – про все це треба говорити, якщо мова йде про життя за кордоном, і це треба пережити", - пригадує свої перші місяці у Канаді дівчина. Читайте також: Коломиянин Валерій Данилюк з Австрії: “Наших тут уже багато”. Багато  молодих українців у Торонто не мають можливості здобувати освіту, адже поєднувати навчання і роботу доволі складно. Знайти місце праці теж не просто, але в цьому часто допомагає українська спільнота. У Торонто, за словами Софії, українська комунікація розвинена добре. Будучи на чужині, українці групуються у різні організації та з радістю дають один одному поради. Більше того, у Канаді чудово налагоджена соціальна і правова допомога, тому важливо вчасно скористатися можливостями.  

"Живучи в мегаполісі, важливо тримати руку на пульсі, вміти "крутитися". Таке життя не усім підійде, я вважаю. Одного разу я влаштовувалася на роботу адміністратором в одну компанію "Lumenshare Inc". Мене запросили на інтерв’ю (співбесіда – прим. авт.), ми все обговорили і я поїхала додому очікувати рішення. І тут, я не встигла доїхати, як мені телефонують  і запрошують назад в офіс. Приїхавши, мені відразу пропонують посаду торгового агента і кажуть починати роботу з цієї ж секунди після підписання договору. Я була шокована, бо як ось так - відразу? Звісно, я погодилася, про що жодного разу не пошкодувала", - розповідає Софія Бугай. Сьогодні Канада заслужено пишається високими соціальними стандартами. Тутешня медицина практично безкоштовна і дуже ефективна. Тому перший час Софію дивував такий високий рівень безпеки в країні. "Одного разу я мала розмову зі своєю колегою, яка на той час була вагітна. Вона саме шукала автокрісло, сказала, що з поголового будинку без нього не відпустять. Я спершу подумала, то жарт такий. Вона як почула, що в нас, в Україні, дитину спокійно можна винести і на руках в таксі відвезти додому, була приголомшена. Тут, у Канаді, як виявляється, не тільки переконаються у наявності такого крісла, але й навчать і перевірять, чи вмієш ти ним користуватися. І так з усім: від лікарень до транспорту – безпека понад усе", - каже Софія. Нині коломиянка відчуває себе на своєму місці. Дівчині подобається їздити щодня у центр Торонто, працювати  у величезному офісі з людьми різних національностей, носити ділові костюми – усе як у американських фільмах. Зізнається: офісне життя – то для неї.  

"Таке життя справді для мене, але я не кар’єристка. У недалекому майбутньому планую мати сім’ю, дітей, дім. У канадців так не прийнято. Вони спочатку отримують освіту, будують кар’єри, купують будинки (можуть жити з батьками до 30 років, економлячи гроші), подорожують світом. Childfree ("вільні від дітей"– прим. авт.)  тут не дивина. Ми, українці,  часто говоримо про дітей, як про сенс життя, про те, як чудово, що вони народяться тут - перебуватимуть не в корупційній країні, а матимуть спокійне і стабільне життя, гідну зарплату, добру медицину. Коли я кажу, що мені 22 роки і, так, я можу думати вже про дітей,  вони кажуть, що я ненормальна. Мабуть, через різні світогляди українці переважно не товаришують з канадцями". За 4 роки проживання у Канаді Софія тільки один раз мала змогу побачитися з батьками та сестрами. За Україною, каже, дуже сумує. Досвід проживання за кордоном відкриває очі на багато речей. Тільки на чужині так добре розуміють цінність традиції і звичаїв: прагнуть святкувати українські свята, одягати вишиванку і співати українських пісень. "У нас компанія молодих українців, чиї батьки і родичі залишилися в Україні або десь в Європі. Тільки коломийських я знаю приблизно 25 людей. Розумієте, тут друзі стають сім’єю. Тільки українець на чужині зрозуміє, як буває самотньо. Добре, коли можна зібратися за одним столом, заговорити українською, відчути наш колорит на великих релігійних святах, підтримати один одного – це безцінно. Тут, у Канаді, ми, українці, стаємо рідними не по крові, а по духу. З канадцями це неможливо. Відверто кажучи, вони не цікавляться Україною взагалі. Деякі досі вважають, що Україна – це частина Росії, але ми пояснюємо, розповідаємо що і до чого. Звісно, вони знають за війну, але знають тільки те, що вона є. Кажуть, до України нема чого повертатися, бо рівень життя не став кращим, але ностальгія робить своє - все одно я хочу додому…"

АВТОР: Тетяна ЖИДАК

Читайте також: “Краще гідно нестиму образ українки за кордоном”, – Оля Коцаба з Коломиї про те, чому для навчання обрала Польщу.