У селі П’ядики Коломийського району функціонує реабілітаційна ферма "Ковчег". Уже три роки нею заправляє атовець Роман Шепетюк. Розвиває господарство і тим самим влаштовує таку собі терапію для себе й побратимів. Каже, біля тварин легше, бо вони не скривдять, пише “Репортер”. Пан Роман чоловік не надто балакучий. З ним вітаються зустрічні водії, пішоходи. Розказує, коли воював в АТО, то дуже підтримували волонтери саме з цього села. Воювати Роман пішов влітку 2015 року у добровольчий батальйон УНСО. Каже, після Майдану познайомився з ними, потрапив на вишкіл і був вражений підготовкою, хоч і сам служив в армії. "Вирішив, якщо йти воювати, то лише з ними, – говорить Шепетюк. – Зате прийшов живим. Там хлопці дійсно підготовлені". З війни повернувся влітку 2016-го та одразу почав шукати свого місця й того, як він би міг бути корисним іншим. Дізнався, що при благодійному фонді "Карітас-Коломия" є ферма, тож запропонував їм свій проект – реабілітацію військових через спілкування з тваринами і працею на фермі. Керівництво відреагувало позитивно, і вже три роки Шепетюк керує центром реабілітації воїнів АТО при "Карітасі". "Найперша ідея "Ковчегу" – тримати хлопців вкупі, – говорить Роман. – От, ми звільнилися – і в кожного різне. Десь роботи немає, десь якісь інші нюанси. То треба, аби було місце, де можна було б пробувати робити щось своє, де би можна було відійти, відпочити". "Ковчег" розташувався на колишній колгоспній фермі. При в’їзді розмальована альтанка, а на ній висять жовто-блакитний і червоно-чорний прапори. Гостей зустрічають три прив’язані собаки. Не гавкають на чужих, бо бачать, що приїхали з Романом. Стрибають радісні вище своїх буд, як його побачили. "Та крайня маленька – то Муха, – знайомить Шепетюк зі своїми охоронцями. – Вона тут старожил. Бачите, кудлата, як овечка – то угорська порода. Вони і справді овець пасуть". На фоні блискучого снігу не губиться великий білий пес. Роман виміняв його ще цуциком у якогось п’янички, бо бачив, що собаці там не буде добре. З цегляної будівлі вибігає руде кошеня і біжить одразу до Романа. "Миколка, що є? Що ти тут тулишся? Скучив?" – говорить фермер до кошенятка, який обвивається коло його ніг. І далі всюди, куди Роман – туди й Микола. Йде з ним поруч, як ґазда попри курей, собак, поросят. Ніхто його не чіпає. Зізнається, до того, як при­йшов сюди працювати, про сільське господарство знав елементарне, що треба людині в селі. А тут трохи інше. То вчився на ходу й дізнавався про різні породи, як годувати, лікувати, розводити поросят, овець, птицю, нутрії, кози та іншу живність. Родзинкою ферми є смішні й потішні поросята з кучерявим хутром. Живуть на вулиці за загородою. Роман пояснює, що ця порода називається угорська пухова мангалиця. Вони добре витримують морози і навіть родять на вулиці при мінус 20. Далеко під загородою скупчилось кілька овець. Смішно перегукуються з Романом, але до нього не йдуть. Фермер розказує, що вони дорогої гісарської породи. Перевага породи у тому, що вони дуже швидко ростуть і невибагливі до їжі. А ще їхнє м’ясо дуже добре на плов. Разом з бараном на фермі їх з 13. У лютому чекають на поповнення. Роман розповідає, що влітку на ферму часто влаштовують екскурсії для дітей від шкіл, від "Карітасу". Бігають тут, тварин годують. Приїздять провітрити голову і побратими. Каже, багато через ферму пройшли. "Тварина – найменше, що може скривдити, – каже Роман. – Вони все розуміють, коли з ними говорити". Знадвору заходимо до приміщення. Тут трохи тепліше, десь з радіо луною розходиться музика. У будівлі живуть нутрії, птиця різного виду, чубата коза і знову багато малих кучерявих поросят. "А це наш Вітер, – посміхається Роман й поплескує коня по гриві. – Він трохи нечемний, може кусатися, бо ще молодий. Навесні буде три роки. Один лісник його привіз, бо не мав де тримати". Лизуни-и, лизуни-и», – кличе когось Шепетюк. З дерев’яної огорожі показується маленький бичок і облизує Романову руку. "Лизуни, бо можуть зализати… до смерті", – жартує чоловік. Їх тут до десятка. На фермі пробують розводити.