СЕНСАЦІЯ

(Іронічна новелка)

На чергову виставку місцевого художника зійшлися одні й ті самі. Так велося в цьому загумінковому місті, що на презентації книжок, на театральні прем’єри, на концерти тутешніх ансамблів і хорів, на покладання вінків і на художні виставки ходила одна й та сама авдиторія. Змінювалися хіба родичі. А навколо них ходило кілька тисяч містян, яких не цікавили книжки, вистави, концерти й виставки і які знали тільки каварні, аптеки, обмінники й банки. І прорвати це зачароване коло не міг ніхто. Тому в містечку не відбувалося нічого особливого, і навіть те, що колишній мер утік з молодою коханкою до США, вже перестало бути сенсацією.

І ось на виставці художника Євгена Носика поміж мистецької еліти з’явилася невідома особа, високий чоловік у пристійному костюмі, краватці й лакованих мештах, який в одній руці тримав капелюх. Хтось упізнав у ньому відомого мистецтвознавця зі Львова, инші припускали, що то журналіст з Києва, хоч він нічого не нотував і не записував. «То нічого, що він без блокнота й магнітофона — він потім, як напише в газеті, то в художника або почнуть купувати картини, або він поламає пензлі і поїде до Польщі на будову!»

Місцевий знавець рам і рамок набрався відваги і після другого келиха сухого вина (виставка відбувалася одночасно з фуршетом) підійшов до незнайомця:

— Добрий день! Я — мистецтвознавець Володимир Чепелик, — і подав руку.

— Добрий день! Геннадій!

— І як вам наш Носик?

— Класно!

— А яка саме картина вам найбільше сподобалася?

— Ось та з водою, — показав рукою п. Геннадій.

— О, пане Геннадію, наші смаки збігаються! — задоволено промовив Чепелик, адже саме картина «Весняні води» мала найкращі дерев’яні рамці.

Після цієї короткої бесіди Чепелик миттю розніс по залі, що звати невідомця Геннадій і зразу відчутно, що людина має суперсмак у сучасному мистецтві. Вчувається львівська, європейська школа. А коли Геннадій підійшов до Носика і, потиснувши тому руку, став з ним говорити, то раптом до них підійшов місцевий тележурналіст та потягнув Геннадія убік на коротке інтерв’ю. Він сподівався, що нарешті хтось критично оцінить творчість місцевого митця, оскільки попередні подібні інтерв’ю на виставках зводилися до суцільної перепохвали, а тому журналіст не міг ніяк второпати — чи й справді в їхньому місті кожен художник ґеніяльний, чи це так прийнято казати після щедрого фуршету, чи просто в цьому місті всі брехуни?

Пан Геннадій знову признався, що з усіх картин йому найбільше сподобалися дві.

— Ось бачите — на цій картині багато води і вона брудна, а це означає, що прорвало каналізацію, а на цій картині капає вода, а це означає, що тече труба і її треба замінити.

Журналіст очманіло подивився на Геннадія, не розуміючи, чи той жартує, чи говорить поважно.

— А ви, пане Геннадію, в якому львівському музеї чи журналі працюєте?

— Я?! — здивувався Геннадій. — Я — місцевий, я сантехнік, а пан Носик запросив мене на виставку, бо я ремонтував у нього унітаз і душ.

Після цього інтерв’ю місцевий журналіст ще швидше за Чепелика розніс по залі, хто такий насправді цей незнайомець у святковому костюмі. Всім стало весело і сантехнікови налили раз, вдруге, втретє, а за четвертим разом він скинув краватку і засунув до кишені. Річ у тім, що Геннадій сподівався побачити місцеву творчу інтеліґенцію в костюмах, краватках і капелюхах, а тут — більшість у джинсах і светрах, два — у спортивних шапочках, а одна дама в таких босоніжках, яких і в сміттєвому баці не знайдеш.

Однак уся приємна інтеліґенція раптом кинулася до Геннадія і просила номер його мобільника, бо, як відомо, в кожної творчої людини щось у помешканні тече або відламалося. Геннадій раптом став більшою персоною виставки за Носика, що тому, ясна річ, не дуже сподобалося.

Наступної днини Геннадій вирішив, що більше не ходитиме на зустрічі з творчими людьми, бо якщо до нього зачнуть телефонувати не лише художники, але й письменники з поетами та артисти з музикантами, то він ніколи не докінчить сантехнічні роботи в бізнесмена Крипайла.