Історія України складається не лише з великих битв і гучних імен. Вона живе в долях людей, які без зброї в руках, але з незламною вірою боролися за свободу. Однією з таких постатей була уродженка Молодятина Марія Кушнірчук, яка стала волонтеркою та зв’язковою Української Повстанської Армії, пережила радянські катівні й табори, але не зреклася своїх переконань.
27 червня 2026 року виповнилося 100 років від дня її народження.
Марія Кушнірчук народилася у 1926 році в селі Молодятин у родині, де переплелися українське та польське коріння. Її мати Ванда Рибчик була полькою, яка після шлюбу з українцем Миколою Кушнірчуком перейшла до греко-католицької церкви. Через це рідні фактично відмовилися від неї. Попри непрості обставини, сім’я жила працею та виховувала дітей у любові до рідної землі.
Марія добре навчалася, вирізнялася здібностями та особливою любов’ю до української мови. Однак її юність припала на часи війни. Спочатку радянська окупація, потім німецька. Щоб уникнути примусового вивезення на роботи до Німеччини, дівчина навіть змушена була змінити офіційний рік народження.
У 1944 році, коли радянська влада знову повернулася на Прикарпаття, Марія долучилася до підпілля Організації українських націоналістів. Вона збирала продукти для повстанців, допомагала забезпечувати їх харчами та прихистком. Згодом стала зв’язковою між осередками УПА, передаючи важливу інформацію.
Саме ця діяльність зробила її мішенню для радянських спецслужб.
Марію неодноразово затримували, допитували й жорстоко били, намагаючись змусити видати побратимів. Найважчі випробування чекали після арешту влітку 1947 року. Її перевезли до Коломиї, де в казармах НКВС піддавали жорстоким катуванням. Попри нелюдський тиск, вона не видала тих, хто переховувався в її домі, й не розкрила підпільну мережу.
За рішенням радянської влади Марію засудили до восьми років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна. Спочатку вона працювала на лісоповалах Усть-Вимського табору, а пізніше опинилася у Воркуті — одному з найстрашніших символів радянської каральної системи.
У таборах вона провела сім років. Навіть після звільнення залишалася на спецпоселенні й не мала права повернутися додому. Саме у Воркуті познайомилася з майбутнім чоловіком — політв’язнем, публіцистом Іваном Прошаком. Разом вони створили сім’ю, виховали двох доньок і прожили життя, сповнене випробувань.
Після звільнення Марія намагалася добитися реабілітації, однак радянська влада ще довго вважала її “ворогом народу”. Через це вона не могла здобути вищу освіту й була змушена працювати на найпростіших роботах.
У 1977 році родина переїхала до Коломиї. Тут Марія працювала на деревообробному заводі, а після виходу на пенсію стала свідком історичних подій, заради яких колись ризикувала власним життям.
Лише в серпні 1991 року її офіційно реабілітували. Через дев’ять днів Україна проголосила незалежність — момент, на який вона чекала десятиліттями.
Останні роки життя Марія Прошак (Кушнірчук) провела в Коломиї. Померла 14 червня 2005 року, не доживши лише кількох днів до свого 79-річчя.
Її історія — це нагадування про тисячі українців, які пройшли крізь репресії, табори та переслідування лише за прагнення жити у вільній державі. Вони не завжди були на передовій зі зброєю, але саме їхня мужність і незламність стали фундаментом української Незалежності.
Автор дослідження: Ілля Криворучко, науковий співробітник Музею історії міста Коломиї.
Авторка статті: Ірина Зверід
