Минулого тижня суспільного розголосу отримала історія довкола звільнення прокурора Косівського відділу Коломийської міжрайонної прокуратури Олега Попика. 23 березня прокурор Івано-Франківської області Олександр Стратюк підписав наказ, яким звільнив О. Попика за систематичне порушення закону про прокуратуру, правил прокурорської етики та втручання в роботу інших посадових осіб, в тому числі шляхом публічних висловлювань. Сам Олег Попик стверджує: його звільнили через критичні дописи у соціальній мережі Фейсбук, зокрема на адресу української влади. Він стверджує, що так виявляв свою громадянську мужність і прокурорської етики не порушував. Коломиянин віддав прокуратурі 16 років свого життя. Про роботу в цих органах знає не з чуток, тому часто у своїх дописах критикував певні рішення влади, які стосувалися в тому числі й самої прокуратури. Хто добре знає Олега Попика, то найчастіше характеризує його як борця за справедливість. Принаймні, так він позиціонує себе у своєму оточенні. Хто не є активним у суспільно-політичному житті міста, знає про Олега Попика тільки з Фейсбуку. В принципі, там його не помітити неможливо – вдень понад десяток постів у різних пабліках міста. Якщо б у Коломиї визначали найактивнішого користувача Фейсбуку, то ним однозначно став би пан Олег, випередивши всіх інших дописувачів у рази. Чого він прагне досягти цими дописами, про прокурорську роботу і критику влади, проблему українського суспільства та як оскаржуватиме своє звільнення – в інтерв’ю для "Дзеркала Коломиї". Олег Попик прийшов на інтерв’ю одягнений у футболку з символічним написом "Believe in dreams" (Вірте в мрії), в руках - книжка Мішеля Фуко "Інтелектуали і влада". Читання – це ще одне хобі, якому пан Олег віддає увесь свій вільний час. Каже, що щодня бере з собою по дві-три книжки, щоб вибрати що читати в ту чи іншу хвилину під настрій, і акуратно олівцем відзначає важливі для себе цитати, які потім й використовує у своїх дописах. З 2001 року Олег Попик працював у прокуратурі в Коломиї. Основний напрям його роботи – захист прав дітей. А вісім місяців тому, після переатестації, почав працювати вже у Косівському відділі Коломийської міжрайонної прокуратури. Його туди прийняли 1 червня 2016 року, на День захисту прав дітей. "Що є дуже символічно для мене", - наголошує він на початку розмови. - Коли ви розпочали активну критику влади, пишучи про це у Фейсбуці? - Свої дописи я почав робити після розстрілу Небесної Сотні на Майдані. Я тоді реально був шокований, міг сподіватися всього, але тільки не розстрілу людей у столиці моєї держави. Ці події мене у деякій мірі переломили і я зрозумів, що це стало можливим через те, що ми завжди готові були іти на компроміс і на половинчасті рішення. Ми часто мовчали і боялися говорити, терпіли. Я завжди шкодував, що у свої офіційні юридичні подання та документацію не можна було вкладати емоції. Фейсбук мені став цікавим, тому що там це можна. Тоді ж з’явилася перша реакція на мої дописи. Зокрема, і начальства. Мені тоді вже казали, що не варто цього робити, що це потрібно припинити, що це неправильно. - Але ви продовжили писати… І згодом, коли відбувалася переатестація працівників прокуратури, конкурс не пройшли і не були прийняті на роботу. Як думаєте, що стало причиною? - Це було у 2015 році. Для того, щоб продовжити працювати, потрібно було набрати певну кількість балів під час тестування. На 20 вакансій претендувало 40 людей. В результаті я зайняв 16 місце у загальному рейтингу. Однак за тиждень до початку роботи нової прокуратури я дізнався, що мого прізвища немає у загальному рейтингу. Так наче я не проходив тестування і атестацію. Я звернувся на гарячу лінію Генеральної прокуратури, мені сказали, що проблему вирішать і мене включать у рейтинг. Та наступного дня зателефонували зі Львова і повідомили, що не можуть цього зробити. Але я не здався і подав до суду. Після судового рішення мене відновили в прокуратурі, але вже у Косові, де було на той час вакантне місце. - Як відбувалося ваше звільнення з Косівської прокуратури? - 23 березня до Косівської прокуратури приїхала група із обласної прокуратури у складі чотирьох осіб. Вони цілий день перевіряли мою роботу, а в кінці дня запропонували надати свої пояснення з приводу моїх дописів у соціальній мережі. Також опитали моїх колег по роботі. І наскільки мені відомо, цікавилися, як вони до мене ставляться і чи я якимось чином не впливаю на їхню роботу. - Цьому передували якісь попередження про можливе звільнення? - Так, це було продовження історії, бо у січні мене вже викликали до обласної прокуратури і пропонували надати пояснення з приводу моїх попередніх дописів. Тоді зупинилися на тому, що мені оголосили моральне застереження. Але це застереження мене не зупинило, а, навпаки, у деякій мірі розізлило. Я продовжив висловлювати свої думки у Фейсбуці. У результаті, як вже знаєте,  мене звільнили. Про це я написав на своїй сторінці, і цю новину підхопили інформаційні ресурси області. З дописів людей, які коментували цю новину, видно, що більшість все-таки стала на мій бік. Чому? Ну, напевно, тому, що за можливість змін у державі, і змін у системі прокуратури зокрема, заплачено надто велику ціну, а самих змін нема. - Яка головна мета ваших дописів? Що хочете донести суспільству? - Головною темою моїх дописів було завжди донести, що у держави перед українцями є певні зобов’язання, які на неї покладені Конституцією. Я якось написав, що Росія, прикриваючись ідеєю "руського міра", прагне відновити імперію, а українська влада прикривається ідеєю євроінтеграції для того, щоб грабувати народ. Пізніше мені закинули, що цей мій допис порушує правила етики і поведінки працівників прокуратури. Мені виставляли претензії саме у зв’язку з тим, що є певні обмеження в поведінці працівників прокуратури, і ці обмеження встановлені Кодексом прокурорської етики. - Чи підраховували ви, скільки дописів робите протягом дня? - Мені це складно порахувати. Буває, що до 20. Пишу в різний час. Але коли працював у прокуратурі, то робив дописи тільки в позаробочий час – з 6 до 8 ранку, в обідню перерву і вже ввечері, в кінці дня. А в тім – все залежало від настрою. - Розкажіть про свій трудовий шлях. З чого починали? - Після школи я вступив до Харківської юридичної академії ім. Ярослава Мудрого. Після закінчення академії за направленням я працював помічником голови суду. Я планував і сам стати суддею, однак з часом зрозумів, що це в силу різних причин неможливо, тож звільнився з цієї роботи. Після цього, отримавши ліцензію у Мін’юсті, я в якості приватного підприємця надавав юридичні послуги. Це було на Вінниччині, звідки моя дружина. Коли вона закінчила навчання, ми вирішили перебратися до Івано-Франківська. Вже у Івано-Франківську я шукав роботу – ходив по багатьох організаціях. І в прокуратурі мені сказали, що є дві вакансії – одна з них у Коломиї. Сказали: "Якщо підходить – приносьте документи, пишіть заяву і працюйте". Отак було в прокуратурі у 2001 році… Головним напрямком моєї роботи було дотримання та захист прав дітей. Переважно я вів справи дітей-сиріт та дітей із бідних сімей. - Можете назвати справу, якою пишаєтеся як прокурор? - Таких справ є чимало. Наведу один приклад. У 2015 році я отримав інформацію від служби у справах дітей про те, що до Коломиї приїхав хлопець-сирота, який на той час навчався у Львові. Він випадково дізнався, що 10 років тому його опікун продав належну хлопцеві частину будинку й земельну ділянку і виїхав за кордон. Це рішення було погоджено опікунською радою при міській раді. Я підготував позов до суду, ми процес виграли, повернули дитині право власності на половину житла, а люди, які придбали земельну ділянку у цього опікуна, повернули хлопцю 100 тисяч гривень. Розумієте, працівники прокуратури щодня чимало роблять для громади, але громада не завжди це помічає. - А яка причина цього? - Проблемою українського суспільства є тотальна недовіра до органів влади і до прокуратури в тому числі. Коли я запитую у людей про причини такої недовіри, то у більшості випадків отримую відповідь, що через повідомлення у ЗМІ, де, зокрема, прокуратура була облита брудом. Однією із форм неправди, яка звучала із медіа, – це те, що всі однакові. - Ваші дописи відверто дратують й органи місцевої влади, про що писали окремі представники міської ради… - Так, однак ще набагато раніше їх обурювали мої подання як прокурора, тому це просто продовження нашої дискусії, яке вийшло на публічний рівень. Згідний, що мої пости емоційні, але я хотів своїм прикладом показати, що можна й треба свою думку озвучувати відверто та голосно. Мовчання – знак згоди. Навіть в теорії права є така позиція, що в разі мовчання ти погоджуєшся. Якщо ти проти – то маєш про це сказати. - Що саме вас, як коломиянина, не влаштовує у роботі Коломийської міської ради? - Міська рада – це штаб по вирішенню проблем, які з’являються у місті. Будь-яка людина має право зайти у міську раду і бути почутою. І в межах можливого на звернення має бути відповідь. Натомість наші органи місцевого самоврядування перетворилися на неповороткі бюрократичні структури, куди потрібно написати, правильно сформулювати, вони приймуть, вони комусь передадуть, а в кінці напишуть відписку, що нічого зробити неможливо. В мене виникає питання – навіщо нам за свої гроші тримати писарів, які пишуть, що неможливо вирішити жодне наше питання. - Які плани надалі? Маєте намір знову повернутися в прокуратуру? - Так, і зараз я підготував позовну заяву до суду. Буду доводити, що наказ про моє звільнення є неправомірний і вірю, що зможу поновитися на роботі у прокуратурі. Мені дуже приємно, що дуже багато людей мене підтримує у цій ситуації. Напевне, я ще не стикався з такою потужною солідарністю людей: мені пишуть, мені телефонують, мене підтримують, пропонують допомогу. Це дає підстави для оптимізму. Читайте також: Промислова і туристична: якою бачить Коломию в майбутньому Ігор Слюзар