Їх часто критикують за невчасний приїзд або неналежне реагування на біди людей. Мало хто усвідомлює те, що робота медиків є надзвичайно складною – як з фізичної, так і з моральної точки зору, оскільки пов’язана насамперед зі збереженням життя. Цього тижня Дзеркало вирішило спробувати себе в ролі лікарів ''швидкої'' допомоги, провівши з ними цілий день. 08.30 Перезмінка. Старший лікар попередньої зміни доповідає колезі, як минуло чергування та здає пост. Після чого проводить випуск на лінію, тобто бригаду, яка заступає, далі оглядають та підтверджують їхню готовність прийняти чергування. За кімнатою, де приймають зміну, знаходиться кабінет головного лікаря ''швидкої''. У сусідній кімнаті сидить людина, яка веде статистику викликів та подає звіт в область.

''Кожної зміни у нас заступає 9 бригад екстреної медичної допомоги у складі лікаря, фельдшера та водія. Перша бригада виїжджає в разі дорожньо-транспортних пригод, реанімацій та смертей. Ми обслуговуємо цілий район, але в таких селищах, як Отинія, Печеніжин та Гвіздець, є окремі бригади, які в разі виклику виїжджають першими'', – розповідає головний лікар екстреної медичної допомоги Валерій Костащук. Одразу після перезмінки з диспетчерської пролунало: ''Бригада №2. Виклик''.

Ми вирушаємо разом з каретою швидкої допомоги. Заїжджаємо на завод ''Леоні''. Працівниці стало погано. Лікар констатує перевтому та виписує відповідні ліки. Повернувшись, одразу сідаємо в інший автомобіль та виїжджаємо на наступний виклик.

''Зараз ви побачите не надто приємну картину'', – застерігає лікарка Олена Клапцуняк. Виклик надійшов з вул. Шухевича. Заходимо у брудний під’їзд і піднімаємось на п’ятий поверх. У квартирі одразу помітно, що власник помешкання зловживає алкоголем.

''Пане, пили?'' – питає лікарка. У відповідь тихе ''трохи''. Хворий скаржиться на біль у грудях. Фельдшер робить ін’єкцію. На запитання лікаря, чи буде ще пити після цього, у відповідь: ''Так, поки не вмру''. ''Так завжди. Приїжджаємо, рятуємо їх, а ввечері знову п’ють. Ми неодноразово вислуховували нецензурну лексику на нашу адресу. Також були випадки, коли застосовували і фізичну силу'', – каже Олена Богданівна. 10.00 Одразу після цього випадку їдемо у центр міста. На лавочці сидить безхатько. Лікарі його оглядають та розпитують, чи щось болить. Після вмовлянь лікарів їхати до лікарні, чоловіка залишають. Перехожі озираються і не розуміють, чому чоловіка не забирають.

''Люди викликали швидку, але не знають, що без його власної згоди ми не маємо права забрати до лікарні. Якщо безхатько не хоче їхати, ми тут безсилі. Окрім цього, в Коломиї немає місць для таких людей. Приймальна переповнена, а ''Карітас'' приймає не всіх. Для міста це ціла проблема. В першу чергу вони потребують соціальної допомоги, а потім вже медичної''.

12.00 Їдемо з іншою бригадою в Коломийську гімназію №7, де в рамках безпеки життєдіяльності працівники ''швидкої'' розповідають дітям про надання домедичної допомоги. Діти із зацікавленням спостерігають за лікарями та активно беруть участь у практичних заняттях, після чого стрімголов біжать подивитись на карету ''швидкої''. 14.00 Дуже швидко минула перша половина дня. Приїхавши, заходимо до диспетчерської. На столі знову чотири телефони. Один внутрішній, два ''103'', а третій – обласний. Поспілкуватись з диспетчеркою Оксаною Малкович не вийшло, тому що одразу задзвонив телефон. Приймаючи виклик, пані Оксана просить зустріти ''швидку''.

''Коли наші їдуть у село, ми завжди просимо їх зустріти. Причину ви зрозумієте самі…''.

Погана дорога змушує їхати повільніше. ''Люди скаржаться, що ми так довго їдемо. Але ж такою дорогою швидко їхати неможливо. Окрім цього, на будинках не вказані номери та назви вулиць. Багато часу забирає пошук адреси. Незважаючи на те, що ми їх просимо вийти, ніхто прохання не виконує. Вони просто сидять вдома і чекають ''швидку''. Через 20 хвилин ми у цьому пересвідчуємось. Заїхали у село Назірна. На вулиці нікого немає. Нумерація та назва вулиць відсутня. Замість того, аби швидше приїхати на допомогу, працівники ''швидкої'' починають шукати дорогу. На щастя, по дорозі помічаємо магазин. Там нам розповідають, як доїхати. Під’їжджаючи до хати, стається так, як мені розповідали. Жінка сидить в хаті і вибігає тільки тоді, коли машина під’їжджає до її воріт. Заходимо в дім і лікар починає надавати першу допомогу. У чоловіка підвищився тиск. Ускладнює ситуацію інсульт, який він переніс. Права половина тіла трясеться. Зробили кардіограму, послухали пульс та вкололи ліки для зниження тиску. Також під ноги поставили грілку. 15.00 Ми повернулися. Врешті заходимо у диспетчерську. Оксана Малкович працює тут вже 30 років. Робота подобається, але зізнається:

''Нерви потрібно мати сталеві. Випадки бувають різні. Часто без причини звертаються люди із психічними розладами, особи у стані алкогольного сп’яніння. Такі навіть приходять сюди і розмахують кулаками. На жаль, більшість не розуміє, в яких випадках можна викликати швидку допомогу. Щойно піднімається тиск чи температура, одразу дзвонять до нас. А коли ми кажемо, що не приїдемо, ображаються''.

16.00 Виклик. Їдемо на вулицю Івана Франка. Незважаючи на те, що це місто, номери будинків також не всюди вказані. ''А вночі ще складніше. Місто де-не-де освітлюється, а села без світла'', – каже лікар. Нас викликала сусідка старшої жінки, якій стало погано. Бабця живе сама. Все як завжди: слухають пульс, легені, роблять кардіограму. Порадившись між собою, лікар вирішує везти бабусю у лікарню. Але знову ж таки спочатку він питає у неї дозволу. Через кілька хвилин йому вдається переконати старшу жінку в необхідності їхати.

''Їй потрібно до хірурга. Здуття живота, нудота'', – підсумовує Віктор. Фельдшер допомагає бабці дійти до карети ''швидкої'', після чого ми прямуємо до лікарні. Ввімкнена сирена. Десь автомобілі пропускають, десь ні. Але їзду ускладнюють вулиці з одностороннім рухом, а по правій і лівій частині запарковані автомобілі. Врешті-решт, ми доїхали.

18.00 День видався насиченим. ''Сьогодні ще спокійно. Складніше, коли ДТП і людина помирає, особливо коли молода'', – розповідає фельдшерка Ліана Довганич. Впродовж дня як лікарям, так і фельдшерам я поставила запитання: ''Як ви морально витримуєте, коли бачите смерть?''. На це запитання мені відповіли: ''Як не крути, але пропускаєш через себе. Коли таке стається, ще довго ситуація не виходить з голови...''. Тому кожен з працівників, окрім роботи, займається іншими видами діяльності, що хоча б трішки допомагають відволіктись. Наприклад, Віктор Гергеліжиу любить риболовлю, а Ліані Довганич стрес допомагають зняти домашні улюбленці. 20.00 Телефон ''розривається''. Пані Оксана ледь встигає відповідати на дзвінки і записувати виклики. Усі бригади на виїздах. Пробувши день з каретою ''швидкої допомоги'', ми пересвідчились в тому, що їхню роботу недооцінюють. Медики рятують кожну людину, незалежно від віку та соціального статусу. Впродовж доби працівники не сплять. Інколи їм не вистачає часу, аби поїсти. Та замість звичайної вдячності їх звинувачують у непрофесійності й халатності. Не дивлячись на це, вони навчились реагувати на все з посмішкою і тримати нерви у залізному кулаці. Але після доби чергування команда повертається додому, а в пам’яті залишається тягар людських страждань.   Автор: Соломія МАРДАРОВИЧ Фото: Ярослав ВАРЦАБ'ЮК   Читайте також: На що Коломийський міський центр первинної медицини спрямує грантові пів мільйона гривень?