"Дзеркало медіа" продовжує публікувати статті з історії коломийських вулиць, надруковані в Енциклопедії Коломийщини, яка видається у Коломиї від 1996 р. Побачило світ 9 зшитків-томів цього унікального видання, яке містить різноманітну інформацію про наш край. Зауважимо, що автором публікацій про коломийські вулиці є відомий місцевий краєзнавець Степан Андріїшин.
Раніше ми розповідали про вул. Карпатську, проспект Грушевського, вул. Бандери та проспект Відродження (нині - вул. Чорновола).
Сьогодні мова піде про площу Відродження. Всі використані у статті листівки - з колекції Валерія Ковтуна.
Площа Відродження - головна площа Коломиї. Міститься навпроти ратуші; межує з пл. Т. Шевченка та пр. М. Грушевського; від неї беруть свій початок вул. І. Мухи, Театральна та вул. Чорновола. Колишні назви — пл. Карпінського (1880-1927), пл. Пілсудського (1927-39); пл. Леніна (1939-41, 1944-90), пл. Е. Коновальця (1941). Первісна назва — пл. Ринок. Від 1990 р. рішенням міськвиконкому площі присвоєно назву Відродження.
Місто за свою історію було багато разів знищене і спалене, що згодом і стало головною причиною зміщення його центральної частини на північ, у межі теперішнього середмістя. З тих повідомлень, що збереглися, можемо вважати, що головна міська площа виникла у середині 17 ст.
Дотримуючись традиційних європейських зразків, площа своїми контурами формувала великий прямокутник.
Починаючи від вул. Театральної, де тривалий час була книгарня, її межі північним краєм проходили на схід вздовж Торгового комплексу «Коломиянка», перетинаючи пр. Відродження (нині вул. Чорновола – ДМ), йшли попри приміщення т. зв. міських галів до вул. Ринок (поблизу корпусу колишнього побуткомбінату) і, повернувши на південь вул. Ринок, де сьогодні головний вхід на центральний продуктовий ринок, доходили до перехрестя на вул. Гетьмана Мазепи (поблизу дитячої церкви св. Йосафата). Далі її межі тяглися площею Шевченка на захід до ратуші й аж відтак, щоби замкнути прямокутник площі, повертали до вул. Театральної.
Вся ця територія тривалий час була в Коломиї головною площею Ринок і посеред неї, за звичаєм середньовіччя, у першій половині 17 ст. збудували дерев’яну ратушу з вежею та низкою службових приміщень для потреб тодішнього маґістрату, а на решті території відбувалися традиційні ярмарки.
Згодом через площу пройшли майже всі найважливіші в місті події: улітку 1648 р. на ній збиралися юрмиська польської шляхти, яка втікала з навколишніх містечок під захист коломийських мурів від загонів козацького полковника С. Височана; у серпні 1745 р. саме біля тієї дерев’яної ратуші четвертували тіло О. Довбуша, а не біля ратуші, що на Грушевського, 1; у жовтні 1772 р. коломийський маґістрат зустрічав австрійських урядовців, які після поділу Польщі перебирали владу в свої руки; навесні 1849 р. на пл. зустрічали командувача російської 100-тисячної армії ґенерал-фельдмаршала І. Паскевича, який на прохання австрійського монарха йшов придушувати повстання Кошута в Угорщині.
У 1865 р. внаслідок великої пожежі згоріла ратуша з усім маґістратським архівом і більшість навколишніх дерев’яних будинків. Після тієї пожежі в центрі будували вже тільки цегляні та кількаповерхові будівлі, і більшість з тих, що збереглися до наших днів на площі, а також на сусідських вулицях, були збудовані ще до 1880 р., що підтверджується фотодокументами. Одним з перших на той час збудували для погорільців тимчасовий блок будинків на самій Ринковій площі. Цей ряд згодом цілком змінив топоґрафію колишньої площі Ринок, бо спричинився до появи нових будинків на пл. Відродження №№ 17-19, які стали межею уже нової площі. Останніми кількома штрихами для створення її власного обличчя послужили збудована 1877 р. нова ратуша на розі майдану, а також спорудження в її центрі 1880 р. пам’ятника Ф. Карпінському (1741-1825), польському поетові, що народився в с. Голоскові, тепер Коломийського р-ну. Відтоді нова площа отримала назву пл. Карпінського.
Згодом російські війська, які 15 вересня 1914 р. вступили в Коломию, знищили пам’ятник і Ф. Карпінському, і Т. Шевченкові, і аж 27 листопада 1929 р. коломийські поляки встановили тут новий пам’ятник — Ю. Пілсудському, на знак того, що він відвідав Коломию 18 вересня 1922 р., назвавши при цьому іменем маршалка Польщі й усю площу. В 1940 р. радянське керівництво замінило пам’ятник на статую Й. Сталіна, встановивши її не на звичному місці (в центрі зеленого майданчика), а спереду, перед входом до нього. Але 1941 р. німці запрягли коломийських євреїв і ті шнурами стягнули Сталіна з постаменту. А 1951 р., на старому місці, з’явився пам’ятник В. Леніну. Через 40 років розпалася імперія СРСР, і тільки тоді, в день храмового свята Коломиї — 19 серпня 1993 р., на чільне місце головної міської площі зійшов у бронзі Великий Кобзар.
Наприкінці 19 ст. центр інтенсивно забудовується. «Gazeta Kolomyjska» писала 1890 р.: «Коломия стала розвиватись і розбудовуватись. На місці малих дерев’яних будинків появляються капітальні кам’яниці». Від початку 1880-х площу впорядковують: проводять озеленення центрального майданчика, формування біля нього вулиць та насаджень декоративних кущів і дерев.
У 1897 р. маґістрат розпочав прокладати перші хідники, спочатку в напрямі від ратуші вздовж західного крила та до приміщень тодішнього «Галицького» готелю (поруч з буд. №№ 12-15, де торговий комплекс «Коломиянка»).
Лише згодом, 1927 р., забрукували чорним тесаним каменем головну площу, а також низку центральних вулиць.
Після 1880 р. почалось освітлення площі (ґазовими ліхтарями). А це спричинило будівництво ґазовні наприкінці 1890-х на теперішній вул. В. Стефаника, і, починаючи від квітня 1900 р., місто отримало перші ґазові лампи.
Згодом, у другій пол. 1920-х, на місці колишніх австрійських казарм (теперішня вул. О. Русина) маґістрат збудував електростанцію і до 1932 р. ґазове освітлення було замінене на електричне, а ґаз натомість підвели до будинків для побутового використання.
Колись, за повідомленням сучасника, «прочищували місто в’язні з коломийської тюрми. З мітлами й лопатами в руках ходили вони по вулицях під наглядом в’язничних сторожів, а на рукавах мали різнокольорові перепаски».
Площв Відродження неодноразово використовувалася, як місце страти: 1878 р. на ній був скараний останній опришок М. Драгирюк; у 1945 р. на території, що навпроти крамниць «Яблунька» та «Червона калина» (тепер вхід у молочний павільйон – «ДМ») НКВС прилюдно повісив кількох громадян, а серед них повстанця з сотні УПА «Спартана» — Івана Майданського з смт. Печеніжина, іменем якого тепер названа одна з вулиць Коломиї, і на честь якого відкрито пам’ятну дошку.
Площа Відродження — свідок багатьох історичних подій: 15 вересня 1880 р. Коломию урочисто зустрічала тут цісаря Австро-Угорської імперії Франца-Йосифа з сином — архікнязем Рудольфом і цісаревою Єлизаветою, які приїхали на відкриття Етноґрафічної виставки; 16 вересня 1880 р. тут тривали урочистості з нагоди відкриття пам’ятника Ф. Карпінському; 15 листопада 1886 р. біля ратуші відбулася урочиста зустріч першого потяга відомої коломийської «льокальки», яка з’єднувала коломийські переробні заводи з родовищами нафти в с. Слободі Рунґурській; у квітні 1894 р. з нагоди 100-річчя перемоги польських повстанців Костюшка над російськими військами в битві під с. Рацлавиці на ратуші урочисто відкрили пам’ятну дошку; 5 червня 1898 р. у середмісті відбувся урочистий похід коломийських поляків, українців і євреїв з нагоди 100-річчя від дня народження А. Міцкевича і відкриття в міському парку його пам’ятника. Тричі: 6 червня 1902 р., 28 червня 1903 р. і 12 липня 1906 р. в Коломиї К. Трильовський офіційно проводив ґрандіозні Січові свята, під час яких кількатисячні колони з музикою, в барвистих українських строях, з емблемами та прапорами, з січовими піснями крокували міським парком через центр міста в напрямі на зарінок над Прутом для проведення основних своїх змагань.
Подібний похід Січового Свята відбувся також 31 травня 1909 р. з нагоди 200-ліття повстання Гетьмана Мазепи проти Московщини. Разом з К. Трильовським в колоні через центр міста йшли М. Павлик, В. Стефаник, Л. Бачинський, І. Макух та інші посли від Галичини. На святі був М. Коцюбинський. У квітні 1912 р. місто урочисто зустрічало тут престолонаслідника Австро-Угорської імперії Карла-Ференса-Йосифа, який переїздив з Відня до Коломиї на постійне місце проживання. У березні 1917 р. на площі Відродження відбувався великий мітинґ російських солдатів, які вітали перемогу Лютневої революції у Петрограді; у грудні 1918 р. там відбулися урочисті проводи вояків Коломийського куреня УГА, який виїжджав на українсько-польську війну під Львів. Від 1920 р. щорічно 3 травня коломийські поляки орґанізовували походи через середмістя на честь конституції Польщі. Похід ішов через пл. Ринок, де після промови бурмистра клали квіти до могили невідомого солдата, а після 1930 р. — до пам’ятника Ю. Пілсудському; 14 червня 1936 р. через площу Відродження проходила велика процесія реґіонального Євхаристичного конґресу, у якому брали участь високі церковні достойники з Станіславова і Львова, з участю міського і повітового урядів; 18 вересня 1939 р. на головній брукованій каменем площі вперше з’явились радянські танки комбрига Нікітіна, з приводу чого через годину-дві був проведений загальноміський мітинґ; у липні 1941 р. перший український уряд Коломиї присвоїв головній площі ім’я Е. Коновальця, але від вересня 1941 р. німці ліквідували цю назву. 31 серпня 1941 р. площею маширували учасники Свята Української Зброї; 16 липня 1943 р. відбулася святкова маніфестація з нагоди закінчення набору в Коломиї добровольців до стрілецької дивізії СС «Галичина»; 28 березня 1944 р. тут знову зупинились радянські танки капітана В. Бочковського. Згодом, за неписаним законом завойовника, в самому центрі Коломиї, як і в кожному підкореному місті, нові окупанти поховали вбитих радянських солдатів.
Таким чином, до 1948 р. головна міська площа була, мов на глум, перетворена на цвинтар з 78 чужинських могил. 17 серпня 1990 р. місто було свідком небуденного ще на той час явища в СРСР — привселюдного демонтування пам’ятника В. Леніну. У часи СРСР через площу крокували численні колони мешканців Коломийщини на 1 травня і 7 листопада, що були офіційними головними святами Радянського Союзу, участь у таких парадах була як добровільною, так і обов’язковою.
11 травня 1991 р. тисячі коломийців урочисто зустрічали главу УГКЦ кардинала М. І. Любачівського; 17-19 серпня 1991 р. за участі десятків тисяч коломийців і гостей міста на площі Відродження відбувалися основні святкування з нагоди 750-річчя Коломиї; 14 жовтня 1992 р. місто вперше відзначало тут 50-річчя УПА; 19 серпня 1993 р. відкрито пам’ятник Т. Шевченкові; 22 грудня 1993 р. відбулась зустріч патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка); 19-20 липня 1996 р. тут відбувалися головні урочистості з нагоди 400-річчя Берестейської Унії.
Майже вся забудова теперішнього середмістя належить до історико-архітектурної спадщини Коломиї. Більшість будинків — це дійсно мистецькі споруди, в оздобленні фасадів яких широко використовували різні класичні архітектурні форми: арочні портали, пілястри, колони, капітелі та різноманітні вензлі, фіґурні аттики та шпилясті верхи. На західному боці площі Відродження виділяється триповерховий буд. № 7 з трикутним фронтоном і балконом, що підтримується міцними кронштейнами, збудований приблизно в сер. 19 ст., а також буд. № 4 з цікавим центральним балконом та різьбленими кам’яними вставками у вигляді ґрифонів і квіткових гірлянд. З деякими втратами дійшли до нашого часу північний і східний квартали, що формують площу Відродження.
Але цей добре сформований архітектурний ансамбль не раз зазнавав руйнівного впливу то від пожеж, то від воєнних дій, як Першої, так і Другої світових воєн, а також і в повоєнний період.
Зовсім невиправданими є втрати в архітектурі повоєнного періоду: це переважно результати непрофесійних методів лагодження фасадів, коли випадкові майстри замість відновлення пошкодженого елементу здебільшого зрубували з фасаду всю композицію ліпного оздоблення, тому більшість будинків вимагають тепер уже не направи, а реставрації; для збереження архітектурної пам’ятки потрібно відмовитися від т. зв. набризно-цементної технолоґії швидкого і дешевого ремонту фасадів, внаслідок якого вже майже зруйнований верхній шар старої штукатурки; потрібно відтворити частково втрачені рисунки ліпного оздоблення, картушів, капітелей; на професійний рівень поставити розробку паспортів кольорового розпису фасадів.
Найбільшої шкоди архітектурному ансамблеві середмістя завдано у сер. 1970-х під час необґрунтованої реконструкції, коли в багатьох будинках переробляли весь зовнішній вигляд перших поверхів, спрощуючи їхнє рельєфне оздоблення, майже повністю замінили дерев’яні різьблені двері, віконні скриньки, рами на чорний метал і триметрове вітринне скло, що призвело до загальної втрати вигляду всього фасаду. Крім того, доволі часто трапляються випадки, що сучасні крамниці сформовані за рахунок кількох кімнат з різних суміжних будинків і тільки єдина їхня вивіска та широке вітринне скло штучно з’єднують на рівні першого поверху ці абсолютно різні фасади.
На архітектурне обличчя теперішнього середмістя Коломиї немало вплинули і демоґрафічні процеси. До 1939 р. все житло перебувало у приватній власності, а від 1939-го місцева радянська влада одним з перших своїх розпоряджень націоналізувала спочатку всі власні банки, крамниці, а згодом і всі будинки. Після цього в 1939-40 рр. були депортовані з Коломиї спершу всі німці, в 1942-44 рр. — винищені євреї, в 1945-46 рр. — депортовані в Польщу майже всі поляки; у 1940, 1944-50-ті — арештовані й вивезені українські інтеліґенти.
Натомість, від 1944 р. в Коломию переїхало з Росії та східних областей України тисячі російськомовних сімей, котрих одразу ж заселили у вивільнені квартири середмістя.
Через десятиліття більшість тих будинків втратила свою історико-архітектурну вартість, бо їхні нові мешканці ставилися до наданого їм житла, як до державного, а отже — нічийного: не берегли його, а комунальна система з її безгосподарним ставленням до збереження державного майна спричинилась до того, що тепер більшість будівель центральної частини міста потребують термінового капітального ремонту.
Проте площа Відродження, як і вся історична забудова, що її формує, сприймаються як закінчений архітектурний ансамбль, що сформувався на основі планування 17 ст.
Будинки західного крила площі (№ 1-11), а також північного (№ 12-15) поставлені в середині 19 ст. (до 1880 р.), але, як подає «Пояснювальна записка» до огляду архітектурної вартості середмістя: «Одначе навіть побічне знайомство з підвалами камениць на площі показала, що за особливостями конструктивного рішення (коробові склепіння з шелигою по осі будинку, масивні стіни) основи будинків можуть належати до 18 і навіть 17 ст.».
За тодішньою традицією, кімнати нижнього поверху використовувалися переважно для торгівлі й гуртівень (причому в різний період могли бути різні орендарі чи навіть різні власники тих кімнат), а верхні покої здавали в оренду під житло та офіси.
Провулок на схід від площі Відродження, який мав різні назви (наприкінці 19 ст. — 1945 р. — вул. Казимира; 1945-61 рр. вул. Народна; 1961-90 рр. — Ринок; 1990-97 рр. — вул. Г. Хоткевича) відзначався великою кількістю торгових точок, до яких сходилося багато покупців. Мабуть, тому простолюд називав її каналом. У зв’язку з тим, що наприкінці 1950-х навколишні будинки зарахували до пл. Т. Шевченка та площі Відродження, то провулок залишився безіменним. Остання спроба 1990 р. назвати його іменем Г. Хоткевича згодом, 1997 р., з тих же причин була відмінена.
У буд. № 1 і № 2 ще перед 1880 р. на другому поверсі містився готель «Ґранд», в номерах якого 1903 р. зупинявся український композитор М. Лисенко; у період німецької окупації «Ґранд» перейшов до рук заможного українського підприємця з с. Жукотина Коломийського району І. Вітенка; у перших числах квітня 1944 р. там перебував маршал Г. Жуков, але через активне бомбардування міста угорською артилерією з с. Рунґурів та німецькою авіацією штаб його терміново покинув Коломию. У зв’язку з тим, що згодом Г. Жуков попав в опалу до Й. Сталіна, а потім і до М. Хрущова, цей факт не набрав у місті широкого розголосу і скоро забувся. Згодом там розмістилась районна служба оперуповноважених НКВС, а 1952 р. туди переселилася міська прокуратура. У нижніх кімнатах тривалий час була промислова крамниця, крамниця для наречених, згодом — перукарня, а поруч — службові приміщення ощадної каси.
Під № 3 був готель, а внизу — велика крамниця змішаних товарів; під № 4 — спочатку цукерня, а згодом великий комплекс цукрових виробів та крамниця сукна; під № 5 — ресторан «Уоніка» (власник П. Кваснюк), а також крамниці: м’ясна; матерії і сукна; під № 6 — промисловий господарський крам; у буд. № 7 — велика гуртівня кооперативних змішаних товарів «Народна торгівля», закладена ще в 1890-і, а також крамниця будівельних матеріалів; у буд. № 8 — крамниця А. Сидоровича з великим вибором музичних інструментів, його власна аптека, а також крамниця з ковбасними виробами (власник Візерканюк); у № 9 — кабінети кредитового банку, а внизу — крамниці сукна і чоловічого одягу; у № 10 — кімнати для сніданків; у № 11 — ресторан і винарня; велика крамниця німецької фірми промислових і господарських товарів, а внизу — взуттєва крамниця «Дель-Ка», в якій кожна ціна закінчувалася на 90 ґрошів.
Протягом радянського періоду приміщення крамниць належали виключно державним управлінням торговельних організацій, і лише після приватизації від 1990-х у них знову з’явився зацікавлений власник.
У будинках північного крила (№ 12-15) торгові місця займали переважно імениті та багаті власники, які змогли оплатити оренду за найвищими цінами середмістя. У горішніх кімнатах ще від середини 19 ст. містився готель «Ґаліція» з покоями для сніданків та ресторану, з кімнатами для більярду та інших азартних ігор. У серпні 1880 р., перебуваючи в Коломиї з студентською мандрівкою, тут зупинялися І. Франко та О. Кониський.
Від початку 1900-х всі горішні апартаменти орендував під готель і ресторан «Беллє-Вує» власник Х. Бар; після 1920-х — готель і кав’ярня «Ціта»; поруч у двох суміжних кімнатах — гурток есперантистів, які вів професор Коломийської гімназії О. Кузьма.
Після Другої світової війни горішні приміщення були передані клубові медичних працівників міста, а від середини 1970-х — підпорядковані управлінню торгівлі. У долішніх кімнатах тривалий час містилася крамниця чеського підприємця Бата (буд. № 13) — власника багатьох таких же магазинів у інших містах Галичини; популярна серед населення крамниця «Покутський господар», де продавали залізний реманент, насіння та збіжжя; оптичний та ґраверувальний заклад (буд. № 12); ювелірна та годинникарська майстерні (буд. № 14); банк та обмінний центр валюти, обмінний валютний пункт; фірмова взуттєва крамниця (буд. № 15), а також інші крамниці, більшість з яких одними з перших в 1939 р. націоналізувала нова радянська влада. Згодом усі ті приміщення підпорядкували міськторгові, від 1970-х — управлінню торгівлі, і лише після проведених реконструкцій тут тривалий час містився торговий комплекс «Коломиянка».
У будинках східного крила площі Відродження (№ 17-19), кімнати як долішні, так і горішні за вже встановленою традицією належали винятково єврейським, польським та німецьким власникам, в яких відбувалася різноманітна торгівля, і лише під час війни в 1942-44 рр., коли приміщення Коломийської гімназії німецька влада перетворила на шпиталь, то буд. № 19 став навчальним корпусом для ґімназистів. У радянський період декілька впливових магазинів надовго прописалися в престижних приміщеннях центральної площі: «Бульйонна» (буд. № 17), «Подарунки» (№18), «Ювелірний» та «Хлібний» (буд. № 19).
На розі площі Відродження і пл. Шевченка, навпроти буд. № 1, де в 1950-і стояла т. зв. Зелена будка, поляки в 1920-і встановили символічну могилу невідомого польського солдата, який загинув за відродження нової Польщі. Невисока темна плита з вибитим на ній текстом 1939 р. була демонтована і тепер зберігається в римо-католицькому костелі на вул. І. Франка.
Комплексна реконструкція центру Коломиї 2000 р. до Х Гуцульського фестивалю охоплювала низку робіт: перекриття дахів з направою дерев’яної частини, димарів, заміна жолобів і ринв; капітальний ремонт фасадів з відновленням архітектурного оздоблення (ліпнини); оновлення вітрин і реклам торгових підприємств; капітальний ремонт комунікацій інженерного забезпечення міста — енергопостачання, зв’язку, ґазопостачання, водо- і каналізаційних мереж; направа хідників з заміною плитки та покриття проїжджої частини вулиць, перестелювання бруківки. Комплексну реконструкцію проводили як місцеві служби, так і колективи з сусідніх міст.
