ЧИТАЙ. ДИВИСЬ. СЛУХАЙ

logo

Коломийськими вулицями з Енциклопедією Коломийщини: проспект Грушевського

"Дзеркало медіа" продовжує публікувати статті з історії коломийських вулиць, надруковані в Енциклопедії Коломийщини, яка видається у Коломиї від 1996 р.  Побачило світ 9 зшитків-томів цього унікального видання, яке містить різноманітну інформацію про наш край. Зауважимо, що автором публікацій про коломийські вулиці є відомий місцевий краєзнавець Степан Андріїшин.

Нещодавно ми розповідали про Карпатську вулицю. 

Сьогодні мова піде про проспект Михайла Грушевського. Його іноді називають вулицею Михайла Грушевського.

 

вул. Собєського (нині проспект М. Грушевського) Листівка з колекції Валерія Ковтуна.

Як подає згадана Енциклопедія, проспект Грушевського - бічний від пл. Відродження і вул. Ю. Шкрібляка, завдовжки приблизно 1170 м.

Колишні назви — Я. Собєського (кін. 19 ст.-1939) — на честь польського короля Яна Собєського (1624-96), який уславився у битві з турками під Віднем у 1683; Ратушева (1939-41) — на честь міської ратуші, якою починається ця вулиця; Ратгаусштрасе (1941-44), що в перекладі з німецької мови означає ратушева вулиця; М. Горького (1946-90) — на честь російського письменника Максима Ґорького (справжнє прізвище Алєксєй Пєшков) (1868-1936), якого вважали родоначальником соціалістичного реалізму та популяризували в СРСР і який не мав жодного відношення до Коломиї.

 У 1990 Коломийська міська рада першого демократичного скликання перейменувала цю вулицю, назвавши її  проспектом Михайла Грушевського — на честь першого Президента України, Голови Центральної Ради, світової слави історика Михайла Грушевського (1866-1934).

    Проспект Михайла Грушевського — одна з найдавніших вулиць Коломиї. Починається від головної площі міста — Відродження і пролягає в західному напрямку попри міську ратушу та Свято-Михайлівську церкву до автовокзалу.

 Припускають, що її первісні контури формувалися ще в середині 12 ст., коли на високому лівому березі р. Чорний Потік височіла фортеця.

 Це був первісний укріплений центр давньої Коломиї, який оберігав головний сухопутний шлях — Берладську дорогу, що через Галич і Коломию вела в Європу (у Нижній Дунай).

Західна частина того гостинця й досі зберігає колишній напрям і здавен відома серед місцевих мешканців як Стара дорога. Наступний відтинок дороги, який вів до фортеці й далі, тепер має назву проспект Михайла Грушевського.

    Ще в давні часи ця вулиця була вигідно прив’язана до лівобічної вулиці (тепер вул. Ю. Шкрібляка), тягнучись до багатих на сіль запрутських сіл. Навпроти фортеці, з північного боку стояла середньовічна площа, яка й досі називається Старий ринок. Саме тут мали зупинятися валки купців, які підлагоджували свої вози, підковували коней, запасалися харчами, перепочивали. Саму ж коломийську фортецю у 1259 р. зруйнували монголо-татарські завойовники.

    Після страшної руїни Коломия стала відбудовуватися аж у 17 ст. Місто, що стояло на правому боці р. Чорний Потік, фактично перестало існувати і нове місто вирішили закласти далі на північ, де нинішнє середмістя.

Тоді контури Берладської дороги вміло поєднали з новим топографічним виглядом Коломиї. Так само на південному боці колишньої фортеці заново побудували римо-католицький монастирський костел Божого Тіла. Він простояв до 1788, коли австрійський цісар Йосиф ІІ заборонив домініканські монастирі. Споруди коломийського монастиря домініканців забрав маґістрат. Відтак на тому місці стояла церква Воскресіння Христового, яку, за повідомленнями з преси, у 1845 через її старість розібрав о. І. Озаркевич і використав для розширення церкви на Монастирку.

У 1865 р. у Коломиї виникла пожежа, внаслідок якої згоріло майже все дерев’яне середмістя, в т. ч. й міська ратуша з багатющим архівом.

Згодом на тому місці побудували церковну канцелярію, яку в період СРСР забрала влада під Товариство  Червоного Хреста. Тепер тут, під №11 а — знову церковна канцелярія УГКЦ. У 1855 р. старанням о. І. Озаркевича на тій території, тепер проспект Грушевського, № 11, розпочали будівництво великої мурованої церкви, яке завершував уже о. Л. Данкевич і яка отримала назву Святого Михаїла.

   Церква св. Михаїла. Листівка з колекції Валерія Ковтуна.

Площа навпроти церкви святого Михаїла ще до 1930-х мала назву Домініканська, навіть тоді, коли вже самої площі не було, а її територію забудували. Там, під № 18, згодом поставили одноповерхову дерев’яну будівлю, в якій активно працювала укр. кооператива «Гуцульщина». У ніч на 14 жовтня 1950 р., на честь створення УПА, члени підпільної юнацької ОУН вивісили на ній синьо-жовтий прапор. Він майорів аж до полудня наступного дня, поки його не зірвали енкаведисти. У 1960-і на тому місці під № 12 спорудили Будинок торгівлі, в якому нині торгують приватні підприємці.

    Будівництво ратуші завершили у 1877 р. Під час викопування ровів під фундамент ратуші виявили довгі й широкі кам’яні основи, муровані усипальниці й кістки. Припускали, що тут стояв колишній домініканський монастир і цвинтар. Нова, мурована, ратуша вивищувалася над середмістям, завершуючи прямокутний ансамбль новосформованого центрального майдану, започатковувала житлово-будівельний комплекс тогочасної вулиці. Вона була осідком коломийського маґістрату і лише у 1939- 1941 рр. змінилася її функція,  а у 1945- 1991 рр. тут містилося Коломийське медичне училище. Перша демократична міська влада у 1991 р. знову перебралася у старовинні кабінети, повернувши традицію.

    У березні 1880 р. у ратуші кілька днів перебував заарештований Іван Франко, хоча відомі вірші коломийського періоду він написав у тогочасній в’язниці, нині Коломийське медичне училище на вул. М. Павлика, а не в ратуші. У 1956 р. на фасаді ратуші ґеніальному поетові-мислителеві встановили меморіальну дошку.

    Біля ратуші відбувалися всі найважливіші коломийські події у 19-20 ст.

Проспектом Михайла Грушевського упродовж 1886-1967 рр. їздила т. зв. льокалька, яку ще називали коломийським трамваєм. Це був потяг на вузькій колії, який прямував за маршрутом Коломия — Слобода Рунґурська. У 19 ст. - поч. 20 ст. ця вулиця належала до т. зв. Надвірнянського передмістя.

   ЛьокалькаЛистівка з колекції Валерія Ковтуна.

Поблизу будинку № 42 від 1860-х стояла відома в окрузі камениця братів Білоусів   — добротний  4-поверховий будинок, в якому тривало жваве й основне суспільне життя українців-коломийців у 1860-і-90-і.

  Будинок братів Білоусів, де містилася перша коломийська друкарня. Листівка з колекції Валерія Ковтуна.

Тут містилася потужна друкарня Михайла Білоуса, театральна зала, бібліотека, різні осередки українських товариств і організацій, науковий варстат Гуцульської промислової спілки, відбувалися різні зустрічі, вечори, імпрези, дискусії. Через неякісний фундамент, який був розрахований на двоповерхову будівлю, а також вібрування ґрунту через щоденні рейси потяга, у 1981 р. довелося завалити цю знамениту історичну будівлю. Тоді приблизно на тому ж місці звели 5-поверховий багатоквартирний житловий буд. № 46.

    На розі вул. Т. Шевченка і проспекту Грушевського ще від середини 19 ст. і до 1970-х стояв старий одноповерховий будинок, в якому у 1920-і-30-і мали свої осідки читальня  Товариства «Просвіта» й інші українські громадські організації.

    На березі Чорного Потоку впритул до східної стіни камениці Білоусів від повоєнного періоду тривалий час містився льодопункт Маслосоюзу. З західного боку під № 44 ще з 1860-х стояв одноповерховий будинок з колонами, який у 1880-і за порадою М. Павлика хотів купити І. Франко, щоб перебратися жити до Коломиї. Однак Павликів торг не вдався, і будинок перейшов до рук коломийського Маслосоюзу. У 1930-і в ньому виробляли різні продукти харчування, в т. ч. і високої якості бриндзу.

    Будинок № 56 з’явився у 1930-і як осідок Коломийського Окружного союзу кооператив, який опікувався сільськогосподарським, промисловим і економічним піднесенням українців та користувався незаперечним авторитетом. Йому належить величезна роль в історії Західної України в 1930-і. З приходом радянської влади це приміщення відібрали й облаштували в ньому Коломийське районне споживче товариство, райзаготоб’єднання і промкомбінат РСТ. Згодом у цій будівлі міститься те ж райспоживтовариство, осередок партії «Батьківщина», осідки різних приватних фірм.

    Буд. № 64 звели наприкінці 19 ст. як польську школу ім. М. Конопніцької. У період ЗУНР тут працювала українська школа ім. Т. Шевченка, яку в 1921 р. перевели через дорогу у буд. № 45, а там і далі залишалася польська школа. У повоєнні роки тут знову діяла школа, яка отримала № 5, в 1964 р. до неї після реконструкції приєднали буд. № 62, а в 1987 р. добудували ще один новий корпус. У 1990 р. цьому навчальному закладі офіційно повернули ім’я Т. Шевченка.

    У будинку № 74 мешкає заслужений лікар України, кардіолог Олександр Хом’як. У житловому буд. № 76 жив український лікар, член УВО і ОУН, окружний провідник ОУН Дмитро Станкевич (1901-42). Згодом родинну хату успадкувала донька, учителька музичної школи №1 Л. Станкевич. У подвір’ї цього будинку під №76а деякий час мешкав довголітній політв’язень, лікар-фітотерапевт, письменник Василь Кархут (1905-80).

    Під № 82 на поч. 1970-х вимурували 5-поверховий будинок — готель «Прикарпаття». У різні роки тут ночувало багато відомих людей, а також був кафе-бар, ресторан, більярдний клуб, приватні офіси.

    Під № 92 у 1940-1941 рр. влаштували дитячий будинок, куди енкаведисти періодично звозили українських дітей віком 1-3 роки, батьків яких комуністична влада репресувала. Діти не мали жодних документів і складали «Список воспитанников Ровенского приемника-распределителя НКВД, направляемых в детдом г. Коломыи». З них намагалися зробити яничарів.

Під час німецької окупації коломийська ґазета «Воля Покуття» оголосила про дітей з дитбудинку, і родичі приїжджали розпізнавати своїх синів і доньок. У повоєний період в тому будинку тривалий час був дитячий садок, а в 1970-і в ньому розмістили станцію юних техніків.

    На колишніх парохіальних городах у першій половині 1960-х під № 94 збудували адміністративний корпус, службові та побутові приміщення, а також ремонтні майстерні автотранспортного підприємства. У 1990-і тут ще виросла автозаправна станція «Компанія Бойко».

    На перетині доріг з вул. Карпатської, вул. Б. Антоненка-Давидовича та проспекту Грушевського і закруту на автотранспортне підприємство наприкінці 1970-х встановили т. зв. кільце, в центрі якого за проєктом художника В. Андрушка спорудили ориґінальну декоративно-просторову композицію, яка виконувала функції стилізованого вуличного світильника.

    У буд. № 129, який звели на поч. 1960-х, мешкав доктор теології о. Іван Ґорецький, на той час священник у с. Нижньому Вербіжі. Невдовзі будинок перейшов у спадок його синові, відомому в окрузі лікареві-невропатологу Богданові Ґорецькому.

    На території під № 119 у повоєнний період побудували адміністративні приміщення Коломийського будівельного управління № 112 тресту «Прикарпатжитлобуд». Згодом тут  — інспекція Держнагляду, Івано-Франківська торгово-промислова палата та філія Приватбанку.

    Більшість перших поверхів на проспекті Грушевського, як і в дорадянські часи, займають крамниці, офіси та майстерні. У 1910-20-і під № 2 містився ресторан Барона Альтера, № 3 — фабрика шторів, жалюзі і куфрів, друкарня В. Браунера; № 4 — крамничка виробів з каменю, глини і шкла; № 9 і № 17 крамничка меблів, дзеркал і рам; № 13 — аптека Крайслера (тепер тут також аптека); № 19 і № 33 — торгівля збіжжям; № 52 — торгівля дровами. На цій вулиці працювало сім перукарень, багато побутових крамниць та побутових майстерень.

    На території під № 97 у повоєнний період тривалий час містилася торгова база тресту «Укрторгтара». На поч. 2004 на цій території побудували двоповерховий приватний торговий центр «Гетьман».

    Приблизно там, де тепер в’їзд на автостанцію з проспекту Грушевського у 19 ст.-1939 р. стояла стара єврейська божниця, яку вже у повоєнний період знесла радянська влада.

    У буд. № 61 у повоєнний період мешкала сім’я колишнього власника вугільних копалень, а на той час головного інженера шахтоуправління К. Сербинського.

    Буд. № 57 належав колишньому священникові в селах Назірна та Воскресінці Коломийського району о. Емануїлу Цибикові. Згодом туди переїхав гірничий інженер з м. Сокаля Львівської обл. Володимир Машталер, який одружився зі священичою донькою Христиною Цибик. Вона тривалий час працювала вчителькою Коломийської дитячої музшколи № 1, він був інженером Загайпільського сірчаного рудника. У період національного відродження В. Машталер брав активну участь у т-ві «Поступ», в НРУ, у 1990 його обрали головою Коломийської міської ради першого демократичного скликання, у 2004 присвоїли звання почесного громадянина м. Коломиї.

    На території під № 47 у 1980-і збудували 5-поверховий багатоквартирний будинок-гуртожиток Загайпільського сірчаного рудника. Згодом перший поверх цієї будівлі займали ветеринарна аптека, стоматологічний кабінет, кафе «Піццерія», крамниця спортінвентарю, офіси приватних фірм.

    У буд. № 45 на поч. 20 ст. коломийський відділ УПТ орендував приміщення для хлоп’ячої бурси. Після 1921р. там містилася українська чоловіча школа ім. Т. Шевченка, а в повоєнні роки навчальні класи будівель № 45 і № 64 об’єднали у школу № 5. Перед 2000 р. у зв’язку із зменшенням кількості учнів п’ята школа вивільнила буд. № 45, в якому тепер кафе-бар «Черсак», крамниці канцтоварів, забавок, туристична аґенція і теплосервіс.

    У буд. № 43 упродовж 1926-1939 рр. діяла українська 7-класна мішана приватна школа ім. І. Франка Товариства «Рідна Школа». У радянський період тут упродовж 1952-1972 рр. містилася автошкола ДТСААФ, згодом — художня майстерня, трансаґентство, годинникарська майстерня. У подвір’ї буд. № 35 тривалий час працює майстерня з ремонту побутової техніки.

    У двоповерховому буд. № 29, що стоїть на березі Чорного потоку, ще від повоєнних років працює Коломийський міськрайонний суд. В усіх наступних будинках південного боку проспекту Грушевського аж до ратуші — перші поверхи займають приватні крамниці та офіси фірм. На перетині з вул. під № 13 є найстаріша коломийська аптека (№ 32), яка збудована ще в 1887 р.

    Від проспекту Грушевського беруть свій початок бічні вулиці Переяславська, Митрополита Андрея Шептицького, Кринична, Тараса Шевченка, Гетьманська, братів Білоусів, Миколи Костомарова, Бориса Антоненка-Давидовича, Дмитра Рудика, а також два проїзди — до автостанції і до автотранспортного підприємства.

Листівка з колекції Валерія Ковтуна.

 

На фото: один з томів Енциклопедії Коломийщини.

Далі буде...

Підписуйтесь на нас у Facebook Дзеркало медіа
Тelegram https://t.me/dzerkalomedia 
та Instagram https://www.instagram.com/dzerkalo.media/, щоб отримувати перевірені й оперативні новини