Приймати власне тіло я почала тільки після 25 років, коли нарешті переконалася, що люди цінують мене не за мої форми. Але для того щоб дійти таких висновків, треба було багато чого пережити та подорослішати.
У підлітковому віці я була пластункою: займалася скаутингом, ходила в походи – тобто вела активний спосіб життя. Але гормони давали про себе знати, тож моє тіло постійно змінювалося. Певний час я була дуже худою, а от у 15 років стала відчувати себе товстішою за подруг. Не скажу, що зазнавала сильного булінгу, але діти – жорстокі створіння, тому траплялося різне.
Ця історія з коливаннями ваги триває й досі. За свого зросту в 168 см я то худну до 52 кг, то набираю вагу до 66. Найбільше я важила в роки навчання в Інституті журналістики: через другу зміну в мене збився режим сну, а через життя в гуртожитку – режим харчування. Це все відбилося на моєму здоров'ї: я набрала вагу і мені стало дуже некомфортно у своєму тілі.
Відтоді, щоб повернутися до своєї оптимальної ваги, я вирішила не їсти після шостої вечора. Можливо, це неправильно і гастроентерологи закидають мене яйцями, але мені справді так комфортно, тож я дотримуюся цього правила вже майже 8 років. Також ходжу на гарячу йогу – не дуже дисципліновано, але за можливістю раз або двічі на тиждень. Я не люблю, коли на заняттях спортом тренери кажуть щось на кшталт: «Жми, жми, ти що, не можеш більше вижати?», і зазвичай тікаю після таких реплік. На зайняттях йогою цього тиску немає, тому такий воркаут мені до душі.
Серед пластунок не було популярним фарбуватися, тож я помітно відрізнялася від однокласниць, які вже в 15 років робили собі «бойову розмальовку». Водночас я мала славу такої собі баєрки: разом із найкращою подругою ми знали всі найперспективніші точки коломийських секондів, години «завозу» та вправлялися в майстерності торгу, аби в результаті купити бомбер від American Apparel за 1,50 грн. Тобто можна сказати, що фешн мене вже тоді цікавив, а б'юті – ні.
Перший досвід макіяжу став для мене травматичним. Я дуже добре пам'ятаю момент, коли вперше нафарбувала вії. Це сталося в 11 класі, на мій випускний. Сестра підфарбувала мені верхні вії чорною тушшю – і я просто не впізнала себе в дзеркалі. Категорично не могла себе прийняти й думала, що всі навколо це помічають. Після випускного я ще пів року не торкалася жодної косметики, але потім почала поступово вводити окремі засоби.
Коли я працювала на телеканалі М1, у моєму стандартному арсеналі для стендапів був чорний олівець для стрілок, пудра, рум'яна та, за потреби, туш. До особливих експериментів я в ті часи не вдавалась.
Мейкап-гіком я стала вже тоді, коли перейшла до Elle (Оля працювала на посаді шеф-редакторки elle.ua – ред.). Там я почала тестувати різні продукти, відвідувати презентації нових засобів і прислухатися до порад б'юті-редакторки Маріанни Партевян. Я дуже полюбила декоративну косметику і вже скоро почала приходити на роботу з рожевими чи синіми віями.
Коли я чую від когось, що «феміністки не фарбуються», то завжди кажу: «Я феміністка – подивися на мене». У головах деяких людей стається збій. Ба більше, я працюю в ООН Жінки, і більшість моїх колег-феміністок також люблять фарбуватися. Тому це ще один стереотип, який не можна використовувати як аргумент.
Я знаю, що дехто вважає макіяж конвенціональним явищем і думаю, що це десь перегукується з дискусіями навколо провокативного одягу. Неправильно казати, що всі жінки вдягаються так, щоб продатися чоловікові. Можна бути феміністкою та носити декольте, просто тому, що ти так хочеш. Це питання обстоювала друга хвиля фемінізму: жінка може показувати свою сексуальність і їй не треба брати для цього дозвіл у свого чоловіка чи тата.
Я користуюся косметикою насамперед для себе, а не для того, щоб сподобатися хлопцю чи іншій дівчині.
У виборі косметики мені допомагає те, що я вже добре знаю себе та свої проблемні зони. Наприклад, у мене ще з інституту тягнеться історія з темними колами під очима, тому я знаю, що мушу ретельно доглядати за цією зоною. Крім того, через хронічний нежить у мене дуже подразнена шкіра біля носа, тож, коли зволожую обличчя, я приділяю особливу увагу цим пошкодженим ділянкам. А ще я дуже швидко згораю і терпіти не можу перебувати на сонці, а щойно починається травень, виливаю на себе тонну санскріну з SPF 50.
Також кілька років тому в мене сталася алергічна реакція, після якої я не можу користуватися звичайними дезодорантами. Це змушує мене шукати максимально чисті та безпечні формули й звужує мій вибір до кількох аптечних опцій.
Часом я можу повестися на рекламу нового засобу чи текст, де хтось розхвалює певну косметику, наприклад, на таку саму «Косметичку». [сміється] Коли бачу щось цікаве, пишу Маріанні Партевян з Elle чи Олені Пономаренко з Vogue і запитую, чи нормальний це засіб. Та деколи все одно дозволяю собі імпульсивні покупки: наприклад, коли просто хочеться себе побалувати, беру щось у duty free.
Читайте також: Уляна Голуб: "Навіть не хочу думати про пенсію, хіба може бути життя без музики?.."
Багато декоративної косметики залишилось у мене з часів Elle: якимось чином ці тіні чи рум'яна досі живі. До речі, за три роки в Elle я перепробувала багато люксових продуктів і переконалася, що деякі з них не надто відрізняються від мас-маркету. Особливо демакіяж, тоніки, засоби для зволоження та живлення шкіри – мені здається, немає сенсу переплачувати за ці базові продукти. Хоча, можливо, в мене просто більш-менш адекватна шкіра: якби були особливі проблеми, я б, мабуть, теж позбувалася їх за допомогою дорогого догляду.
Текст: Таїсія КУДЕНКО, редакторка Wonderzine Україна