Народна мудрість каже: «Талановита людина талановита в усьому». Ці слова якнайкраще описують Уляну Голуб – директорку Коломийської музичної студії, учасницю ансамблю “Намисто”, викладачку з 50-річним стажем, вправну гандболістку, улюблену серед молодят реєстраторку шлюбів, зразкову матір і кохану дружину. Як усе це вмістилося в одній жінці – пані Уляна розповіла журналістам «Дзеркала медіа».
- Яким було ваше дитинство?
- В мене були чудові батьки, вдячна їм за любов і виховання. Життя закрутилося так, що ще малою втратила батька. Було важко і нам із братом, і матері. Але не впадала у відчай, прагнула знайти себе в цьому світі. Почала займатися гандболом і грати на фортепіано. І фізично розвивалась, і духовно збагачувалася.
- Чому обрали музику, а не спорт?
- Дуже любила гандбол, але не бачила майбутнього поміж змагань і тренувань. Фінансової можливості відкрити для себе великий спорт не було, проте певного успіху таки встигла досягти. Разом із командою брала участь у змаганнях не лише у Коломиї й області, але й у Львові та Чернівцях. Мене кликали в різні команди, але щось завжди зупиняло.
- А як потрапили в світ музики?
- Я завжди любила музику. У мене - складний характер, запальний і нестримний. Тому музику відчуваю всім своїм тілом та душею.Так це захоплення й переросло у роботу моєї мрії. Після завершення Коломийської музичної школи вступила в училище, закінчила з червоним дипломом і пішла навчатися в інститут. Закінчила сама - почала навчати інших: викладала теоретичні дисципліни в Музичній школі хорового товариства.
- Як виникла Коломийська музична студія?
- Разом із товариством мене направили займатися в ліцеї № 1. За два роки стала директором, але діяльність товариства припинили приблизно ще через рік. Усіх працівників скерували до Міністерства освіти й ми створили нову студію. 10 січня 1975 року я розпочала роботу і до сьогодні залишаюся директором. Якщо чесно, ці 45 років пролетіли надто швидко.
Музична студія - на держутриманні, але дозволити проводити заняття безкоштовно поки не можемо. Я намагаюся залучити якнайбільше дітей. Приміщення у ліцеї №1 на всіх не вистачає, тому вчителі мають кабінети у навчальних закладах міста: ліцеях № 4, № 5, № 6 та гімназії № 7. Учні що живуть поблизу, можуть відвідувати уроки музики зразу після навчання.
Ми майже не відрізняємося від музичних шкіл: програма навчання така ж. Але в силу того, що працюємо від Міністерства освіти, а не культури, називаємося студією.
- Розкажіть про свою сім’ю. Чи пов’язали своє життя з музикою Ваші діти?
- У мене найкращий чоловік і діти! Познайомилася зі своїм Іваном ой як давно. Покохали один одного й одружилися. Він - спортивний інструктор, жити не може без гір. А я в гори не піду, скільки не проси. Але з коханням не сперечаються: навчилися поважати один одного, жити в злагоді та гармонії. Разом уже 55 років. Маю дві дочки та сина, а студію вважаю своєю четвертою дитиною. Від щирого серця бажаю всім того, що мала сама в житті.
На жаль, діти не стали музикантами, як я мріяла. Вчителі не привили любові до фортепіано. Тому сьогодні з колегами завжди намагаємся знайти підхід до учнів: і до тихих та сором’язливих, і до тих ще шибеників!
Особливо люблю неслухняних дітей - із ними цікаво працювати. Мені подобається бачити прогрес із кожним роком.
Завжди наголошую: культура починається з дому. Важливо виховувати не лише дитину, але й самовиховуватися батькам.
- Чи думали колись змінити професію?
- Ніколи. Музична студія - величезна частина мого життя, я вклала сюди душу. Пропонували різні посади в різних містах. Але я люблю Коломию та свою роботу. А скільки разів я боролася проти закриття... Відстоювала можливість культурно розвиватися маленьким коломиянам. Ніщо не приносить мені такого задоволення, як бачити успіх своїх учнів, чути нові таланти та творити самій. Я навіть не хочу думати про пенсію, яке може бути життя без музики?
Щоправда, маю досвід проведення весільних церемоній. Майже 30 років пропрацювала у РАЦСі.
Якось запросили нас із коліжанками співати на церемонії розпису і ми погодилася. Так тривало декілька років. Одного разу сталося так, що розписувати не було кому й мені запропонували провести церемонію. Я погодилась і жодного разу не пошкодувала.
Кажуть, розписувати має не вдова, не розлучена, а жінка, що й сама щаслива в шлюбі. Тож молодята мене часто просили розписати.
- Колись професія вчителя музики дуже шанувалася. Як сьогодні діти та батьки ставляться до навчання та викладачів?
- Хотілося б більше поваги від учнів. Іноді враження, що батьки не чують своїх дітей і навпаки. Вважаю, що музика виховує культуру поведінки. Діти стають організованішими й емоційно стабільними.
- А чи не змінилися самі вчителі та їхня робота?
- Сьогодні мені бракує викладачів: ніхто не хоче працювати за ті копійки. Зі шкільної програми урок музики прибрали взагалі. Раніше для загального розвитку всіх учнів навчали азів музичного мистецтва та співу, сьогодні це вже нікому не потрібно.
Школа - ще пів біди. Після закінчення студії у випускників немає шансу професійного розвитку в Коломиї: Педагогічний коледж закрив музичне відділення. А якщо дитина не має фінансової змоги покинути місто?
Пані Уляна доводить, що для неї немає майже нічого неможливого. Головне - любіть те, що робите та робіть те, що любите.
Анна ТОМЧУК