У дитинстві я уявляв професора таким собі дідусем з борідкою і ціпком та в окулярах. Натомість уже дорослим я почув цікаву думку: «Не штука стати професором, штука ним побути». Тепер, коли я дивлюся на доктора медичних наук, мого давнього приятеля Володимира Паньківа, і бачу його експресію, не бачу ціпка і знаю, що він уже 13 років як професор і що окуляри носить у футлярі, а не на носі – я доходжу до цілком протилежної думки, ніж у дитинстві. Та й коли те дитинство було. От молодеча пора – це щось ближче. Здається, то був рік 1989-й, коли цвіла горбачовська Перебудова. Я вже працював у коломийській газеті, а Володимир Паньків захистив кандидатську дисертацію. Ми зустрілися в його хаті на вул. Глинки, де була весела гамірна компанія і ми пили тоді екзотичний напій – французьке бренді «Наполеон». Я ще не знав, що потоваришую з гумором, а господар уже визначив свій подальший науковий шлях. Щодо «Наполеона», то його спочатку почали підробляти, а тепер про цей напій майже забули... Уже згодом я дізнався, що Володя в юні літа пережив велику втрату. Оселя, в якій плекалися родинне тепло, любов до людей і рідного краю, українська пісня і книжка, – раптом залишилася без господаря і господині. Паньківи були з того трагічного галицького покоління, якому судилася страшна доля і яке перемололи воєнні та повоєнні жорна. Тато, Іван Паньків, ґаздівський син з покутського Чортівця, закінчив Коломийську гімназію, а потім – найстаріший медичний університет Європи у французькому місті Монпельє. Після 8-ох років навчання і втрати любої матусі, він за декілька тижнів до сумнозвісного «золотого» вересня 1939-го повертається додому з європейським дипломом. Зі світлих подій того часу залишилося одруження з донькою греко-католицького священика о. Романа Ріпецького Євгенією. Про Паньківих-старших треба б розповідати окремо, а якщо коротко, то їм довелося пройти різні випробування і, як винагорода, була власна оселя в Коломиї, до якої вони переїхали 1951 р., і трійко дітей. Володимир закінчив з золотою медаллю першу коломийську школу, лікувальний факультет Івано-Франківського медичного інституту. Ну а далі – аспірантура, докторантура, стажування в Кембриджському університеті, шлях від асистента до професора Буковинського державного медичного університету; від 2006 р. – завідує відділом профілактики ендокринних захворювань Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин Міністерства охорони здоров’я України. Володимир Паньків працював головним позаштатним спеціалістом з ендокринології МОЗ України (2005-07 рр.) і головним позаштатним спеціалістом з ендокринології Департаменту охорони здоров’я Київської міської держадміністрації (2013-14 рр.). Не секрет, наскільки важливою є нині в Україні проблема цукрового діабету, ожиріння чи щитоподібної залози. Це він знає не з книжок, а з конкретних відвідувачів, з тих багатьох експедицій, які робив у гірські села Прикарпаття і Буковини. Цілковита картина вималювалася тоді, коли став головним ендокринологом України. На цій посаді ми не раз бачили Володимира Паньківа на головних телеканалах держави, його інтерв’ю публікували найвпливовіші газети... Наш коломиєць відомий у світі вчений-ендокринолог, заслужений лікар України, автор понад 400 наукових праць, член Європейської асоціації з вивчення цукрового діабету (від 1994 р.) та Європейської тиреоїдної асоціації (від 1998 р.). Прізвище українського вченого занесене до таких авторитетних довідників, як «2000 видатних вчених сьогодення» (Кембридж, 2000), «Хто є хто в науці і техніці» (США, 2002); за версією журналу «Фокус» (грудень 2009) професор В. Паньків занесений до списку 50 найвизначніших практикуючих лікарів України. Щодо практичного досвіду, то впродовж 1980 – 2006 рр. майбутній доктор медичних наук працював головним ендокринологом Коломийської центральної районної лікарні, був ініціатором різних медичних експедицій та досліджень. Ще 1994 р. Володимир Паньків започаткував індивідуальну видавничу традицію, спочатку на місцевому рівні, а від 2005 р. він – редактор «Міжнародного ендокринологічного журналу». Його запрошують до редакційних рад професійних часописів, а 2009 р. прийняли до Національної спілки журналістів України. Володимир Паньків репрезентує вітчизняну науку на поважних міжнародних і європейських форумах, симпозіумах, конґресах, виголошуючи доповіді анґлійською мовою. За майже 30 років брав участь у таких наукових зібраннях на різних материках. І тут ми перейдемо на пристрасті й хобі нашого видатного краянина. Мабуть, з коломийських лише він відвідав усі, без винятку, європейські держави, побував на всіх континентах, за винятком Антарктиди, звідки привіз багато вражень, фотографій і свої улюблені сувеніри-тарелі з містами світу. Так професор Паньків став не лише мандрівником, але й оригінальним колекціонером, прикрасивши стіни свого дому майже 800 тарілками. Частину з них я ублагав його показати на вечірці Клубу Коломийців, а потім ними милувалися відвідувачі Музею історії міста Коломиї. Коли я вибираюся в ті міста, де не був п. Володимир, то також отримую замовлення на тарілку. Гадаю, рідко хто з українців так з’їздив і зафотографував Україну, як професор Паньків. Стояв він і біля витоків багатьох рік, і на багатьох вершинах Карпатських і Кримських гір, і біля фортець та парків, і біля визначних історичних місць. А ще ж Володя – палкий любитель футболу і за свою непогамовну уболівальницьку вдачу навіть потрапив до ролика одного з телеканалів. Бував і я з ним у столиці, коли грало київське «Динамо». А ще ми з ним не раз співали (навіть у Лондоні!). Власне більше співав я, а пан професор акомпанував мені на фортепіано, адже він закінчив Коломийську першу музичну школу. Взагалі ж Володимира Паньківа люблять у товаристві, де він тримає застільний темп і не дає дрімати. Тепер, коли моєму товаришеві виповнюється 60, і він рідше буває в Коломиї, і ми ще рідше здибаємося, я придивляюся, а що ж змінилося в ньому. Ну трохи посивів... Але та сама експресія, та сама посмішка, та сама позитивна настанова! І це мене заспокоює та втішає. Доля не раз випробовувала цього чоловіка, але він вистояв. Розгадку я шукав би в родинних глибинах, у тих предках, що вперто орали ріллю, а в свята співали й жартували, у тих добрих давніх священичих сім’ях, у батьках, які любили людей і одне одного. Це те, що передається на підсвідомому рівні і що перебуває з людиною впродовж всього життя. Знаю, що пишається ювіляр своїм сином-одинаком, якого охрестили на честь діда Іваном. Молодий лікар, як і батько, намагається набути практичного й теоретичного досвіду. Іван Паньків – кандидат медичних наук, лікар-ендокринолог, викладає в Коломийському медичному коледжі імені Івана Франка та в Буковинському державному медичному університеті. Так продовжується лікарська династія Паньківих, а мій давній приятель поволі перетворюється на патріарха роду. Що я йому побажав би з нагоди ювілею... Не втрачати найкращих людських рис, не ходити до лікарів, а ходити з лікарями та ще поїхати до Антарктиди. Правда, там не продають тарілок... Микола САВЧУК